Невідоме Розстріляне Відродження

Бо в плечах – камiнь, у вiчi не дивиться, а за руку легко взяв, м’яко, наче до лiжка вести.

– Ходiм, – сказав холодно.

– Куди? – спитала, хоч знала.

– Ходiм, – сказав.

– Куди? – спитала.

– Ходiм! – ревнув.

– Ляжем спати, Орехта. Ляжем, – попросила, а очи на жменю Орехтову дивляться. Руки повисли над животом. В очах жах – з глибини синiй.

Скипiв. Ногою тупнув, аж стулилась Ганна.

– Ходiм, говорю.

Руку крутнув. На колiна стала. Ойкнула.

– Болить, – простогнала. – Болить… Ой, болить же…

Дужче крутнув i поволiк за собою.

Тодi Ганна борсатися почала.

– Не пiду. Ой, не пiду… Мамо.

– Не пiдеш? Га?

– Не пiду.

Ногою по ногах вдарив. З сiней – батiг. Пужалном по головi, животi, ногах. Застогнала, встала, пiшла.

– Дитина, моя, любая. Мамочко, моя рiдная. Ох, матiнко, якби я знала…

У клунi Орехта сказав:

– Лiзь по драбинi.

Ганна полiзла. Орехта каганця засвiтив.

– Може, злiзти… – прошепотiла. Тремтiла так, що зуби цокотiли.

– Стрибай, чорт…

Очi заплющила.

На бантинi, нiкчемна, зiбгалась. Спiдницею голi ноги затуляючи судорожно. Стрибнула, ойкнула, на землi розпласталась, розхристана. Зiгнулась потiм, перевернувшись iз стогоном. Руки – до живота. Орехта бачив, що падала спиною.

– Ну, от i все. Виплюнеш завтра. Іди.

Але Ганна встати не могла.

На руки пiдняв i однiс у хату.

Коли увiйшла Сашка, Ганна лежала жовта iз заплющеними очима i ледве дихала.

«Одсапаеться», – подумав Орехта i глянув на Сашку.

Сашка, замислившись, дивилася на Ганнину голову розпатлану, i вгадувала, чи бачить ii Ганна.

– Високо бантина? – спитала.

– Як в клунi.

– Покаж… Може, дуже високо.

Коли увiйшли у клуню, Сашка рукою хотiла торкнути бантини.

Орехта свiтло потушив. Рука у Сашки тремтiла. Звалив на солому.

Ганна лежала у хатi жовта. Волосся злiзло на око. Живiт випинався великий. По спiдницi лазили соннi мухи.

Стогiн

З киiвських оповiдань

Коли одного разу я побачив на Хрещатику собаку без ошийника, я витрiщив очи i зразу ж спитав себе: чи в Киевi я, чи в моему старому, сiренькому городi Валках iз дошками замiсть тротуарiв, iз скрипучими возами, схожими на тарганiв i тисячами валкiвських бджiл на базарi, бiля бергамоту, меду та житникiв.

Чорт бери, я був у Киевi!

«От тобi й на, – подумав я, – значить, у Киевi теж есть на вулицях собаки та ще й проти Губвиконкому…»

Я дивувався й знизував плечима. Потiм я пiшов за собакою.