Невідоме Розстріляне Відродження

Я лежав на шинелi й силкувався щось зрозумiти в етюдах про природу людини Мечникова i хотiв iсти.

Щось мусило скоiтися. Навiть Буц, наче вiдчував щось, бо не бiгав за напiвдохлою Вегою, а сидiв перед нашим вiкном, флегматично дивлячись на всiх.

Ураз серед дня, коли Чижиковi треба було йти, Інна Ричардiвна просто таки примусила його нести цiлий пуд книжок букiнiстовi. Менi вона запропонувала законопатити дiрочку у водопровiднiй трубi, – вода капала на пiдлогу в самiсiнькiй кухнi. Кiнчилося все гидко, – нечесно, жорстоко.

Вона покликала Мелентiя i звелiла винести дерев’яну койку, на якiй спав Чижик, стiл i два стiльцi – всi меблi, що були в кiмнатi. На моiх очах койку самою Інною Ричардiвною було облито гарячою водою. А через пiвгодини двое чужих забрали все це на возика i одвезли. Вслiд за Мелентiем заклопотано побiгла кудись й Інна Ричардiвна. Я залишився сам, нiчого не розумiючи. І подумав я на Чижика: «Чи не хотять вони втекти вдвох?..»

Годинi о четвертiй Чижик увiходе стомлений i похмурий. Вiн нiтрохи не дивуеться з того, що в кiмнатi порожньо.

Йому нiби все вiдомо.

Через десять-п’ятнадцять хвилин з’являеться й Інна Ричардiвна.

Чижик – голодний. Вiн дужчий за мене, тому голодування вiдбиваеться на ньому помiтнiше. Лице йому робиться блiдим, нiби зробленим iз воску, а на лобi з’являються бiлi плями, наче хто душив тiло пальцями.

– Як дiла, Чижику? – обережно, щоб викликати його на балачку, питаю я.

– Їсти хочеться… – каже вiн. І голос йому слабий.

Бiльше я не можу видавити з нього нi слова.

Менi також хочеться iсти. Я заходжуюсь чистити картоплю; запалюю, згодом, примус i чекаю, поки закипить вода.

З’являеться Інна Ричардiвна й гнiвно дивиться на мене. Кiлька хвилин дивиться на мене. Зараз вона буде казати щось. Дiйсно, вона строго, одрубуючи слово за словом, каже:

– Я прошу вас винести примус на подвiр’я i палити його там. Прошу не робити вонi в моiй хатi. Дим крiзь щiлини увiходе в кiмнату, де живемо ми. А в нас, вам вiдомо, – дитина i хора Вега.

Не хочу нiчого. Досить цих сварок, досить вибрикiв цiеi скаженоi жiнки. Хай буде спокiй.

Менi цiкаво дивитися на все це тодi, коли ти, одверто кажучи, наiвся. А коли ти голодний, коли голова болить од голоду – тодi до бiса цi «номера»! Не кажу iй нi единого слова. Кепкуй, навiжена, задерикувата, ненормальна.

Вилажу у вiкно й влаштовую примуса на цеглинах. Засмажена цибуля так б’е у нiс, викликае такий апетит, що, здаеться, проковтнув би все разом iз казанком.