Невідоме Розстріляне Відродження

Ваксили вони щонедiлi, бо була це едина розкiш, яку могла собi дозволити комуна.

Поснiдавши хлопцi швидко розбiглися. Зостався один Петро наварити обiд.

Наваривши обiд, вiн поклав ключ вiд хати пiд струхлявiлi схiдцi й подався вулицею, прямо до степу. Як завжди вiн iшов, про щось думаючи, i то задирав голову догори й усмiхався до безхмарого неба, то уважно додивлявся до кожного камiнчика, що траплявся йому дорогою. Йшов швидко, натикався на людей, прохав вибачення i знову бiг далi з таким виглядом, нiби у нього болiли зуби.

Сьогоднi думки турбували Петра. Такi химернi думки! І вiн iшов усе далi й далi, не помiчаючи, що минув свою вулицю i вийшов у степ.

На ньому були «штанiрованi» кальсони й синя матроска, а в руках кепка без козирка (козирок десь забiг), кепка ще виконувала обов’язки портфеля, а коли сонце дуже вже припiкало, то недбало валялася на потилицi, як зiм’ятий шмат паперу серед трави.

Костюм iнодi доповнювала люлька, а по веснi квiти. («Вони ростуть, за другою балочкою на п’ятнадцятiй верствi, де шлях на Сандорiвку».

)

Була в нього хустка, якою вiн користався виключно в гостях, не тому, що вважав за гiгiенiчнiше залишати зайве на вулицi, нi, цьому причиною були економiчнi мiркування (мило) та лiнь.

Було в нього ще й нерухоме майно, килим, на якому вiн спав i вкривався, певнiш обгортався. Нерухомим же вiн звався тому, що все iнше було завжди при нiм i на ньому.

Травневий степ вже колосився, стрункий та високий, i Петро, розгортаючи обома руками зеленi хвилi, плив прямо на обрiй, за кряж, на могилу.

Там вiн любив сидiти й дивитися на той бiк Днiпра, униз, де за колiном кiнчалися димарi й туманiв рiвний степ…

От iде вiн степом, а назустрiч йому дiвчина з чорною косою, очима сiрими: пiдiйде, обiв’е тою косою чорною, в очи зазирне, спитае так тихо:

– Кого ти шукаеш?

А вiн так смiливо обгорне ii, притулиться червоними губами до уст запашних, степових i скаже:

– Так це ти? Чому не приходила так довго?

А далi… а далi розпливалося все…

Чудно.

Може, там десь в Америцi, чи то в Австралii, на хуторi, чи в мiстi е дiвчина, а може, вона от зараз там майнула за рогом спiдницею, а вiн i не знав. Не знав! А можна було б пiдiйти до неi так просто, простягнути руку, вона зрозумiла б… Буде жити вiн з нею поруч, будуть бачитись, може, з нею щодня, а потiм непомiтно щезне вона, а вiн i не вiдчуе, що так близько була вона… А комуна смiеться.