Невідоме Розстріляне Відродження

– Нi, не однаково, то чоботи роблять… м… м…

Помовчали.

Петро:

– А знаеш, я, врештi, радий, що скiнчив з цими бельбасами. Залишилась в мене ще одна iдiотка, ну така дурна, аж крутиться. Знаеш, що вона менi сказала вчора: «Платон дуже вродливий мущина». – Чому? – запитав я. Вона бачила його фотографiчну картку! Розумiеш? От дурепа. Я спитав, чи не бачила вона у нас в музеi гравюри Юлiя Цезаря з автографом украiнською мовою? Вона обiцяла пiти подивитися… О-ох, морока менi з нею. А тут ще залiки треба здавати… Е… куди ж ми зайшли? М… м…

– У сад.

– А менi додому треба, – сказав Петро, обтираючи кашкетом спiтнiле чоло. – Ти не боiшся, Галю?

Галина нiчого не вiдповiла, подала руку i сказала сердито:

– Бувай, – i пiшла.

Петро подався просто додому, але мiсячна нiч так хитро обдурила його, що вiн довго ходив вулицями, усмiхаючися сам собi, i лише коли вже мiсяць лизнув бiлим язиком хрести на цвинтарi, потрапив додому.

На дверях був замок; це вартовий не витримав лiтньоi ночi i втiк з хати.

Знав Петро, що там i Андрiй, i Дмитро, i Іван – вся комунiя. Може, Михайло де в читальнi сидить. О, цей Михайло витримае i не таку нiч. Завжди один, сам, понурий i мовчазний. Правда, були якiсь чутки, що вiн залишив на фронтi якусь Катерину, цю саму, здаеться, але Михайло нiчого не казав, i хлопцi лише догадувалися.

Чекати не було чого: все одно повернуться не швидко i, хоч це проти правил, доводиться лiзти вiкном.

Не спиться Петровi, чи тому, що мiсяць срiбним гудзиком око жмурить, а за плечима двадцять рокiв лише, чи, може, тому, що Галину зустрiв. Може.

Довго думав Петро про щось, вже вдарило дванадцять i мiсяць сiдав.

«І де iх чорти носять? А завтра рано вставати!» – Заснув.

Хлопцi прийшли додому аж пiд ранок, Михайла й Дмитра ще не було. Вже й полягали, коли хтось постукав.

– Стукають, – сказав Іван. – Хто вартовий.

– Дрихне, – озвався Данило, що спав з Петром на одному лiжковi, – дрихне, чортова перечниця.

– Бреше, вставати не хоче, ану стукни його по черепу.

Данило штовхнув Андрiя.

– Вставай вiдчиняти.

Андрiй образився.

– Ач, наказувач знайшовся, я черговий, доки не заснув, а вночi чергових немае. Та вже й бiльше дванадцяти.

– А хто ж вiдчинить?

– А я знаю? Хай вiдчинить, хто завтра вартуе.