Невідоме Розстріляне Відродження

Через шiстнадцять рокiв пiсля смертi Кушнiренка його донька та онука виявили на горищi рукописи у старiй коробцi.

Дмитро Геродот (справжне прiзвище Івашина) народився у 1892 роцi, а не в 1882-му. З юнацького вiку заявив себе талановитим журналiстом. Анатоль Гак, з яким вони разом видавали газету, залишив про нього теплi спогади. Д. Геродот окрiм гострих фейлетонiв публiкував i вiршi. У 1920 роцi змушений був тiкати вiд большевикiв. Оселився у Румунii, працював на дипломатичнiй службi в посольствi УНР, дописував до паризького «Тризуба», був головою украiнського комiтету.

А далi у всiх довiдниках пишеться, що його доля пiсля 1939 р. невiдома.

А тим часом Д. Геродот продовжував жити у Румунii. Знаючи, що його розшукують визволителi, вiн мусив ховатися – змiнив iм’я, вигляд, вiдпустив собi бороду. Працював де попало, лише пiзнiше дiстав посаду касира в аптецi, де й працював до пенсii. У сiчнi 1975 року помер.

Таких незвичайних доль було багато.

Бiльшовицький терор не обмежувався фiзичним знищенням, а ще й духовним. Нацiя зазнала таких жертв, вiд яких не може й досi оговтатися.

Та було б помилкою усе спихати на одного Сталiна, адже репресii почалися задовго до того, як вiн прийшов до влади. Бiльшовики уже пiд час Московсько-Украiнськоi вiйни (саме так ii називала тодiшня преса УНР) поводили себе в Украiнi, як гiтлерiвцi: розстрiлювали заручникiв, палили села, переслiдували членiв «Просвiти» i вбивали на мiсцi.

Бiльшовики у 1918–1920 рр. убили композитора Миколу Леонтовича, художника Олександра Мурашка, iсторика Олександру Єфименко i ii доньку, поетесу Тетяну Єфименко, лiтературознавця Володимира Науменка, автора iсторичних повiстей Олелька Островського, дитячу письменницю Станiславу Корвiн-Павловську.

Система не шкодувала нiкого. Були розстрiлянi навiть вiдданi ii рупори: Борис Коваленко, Іван Кулик, Іван Микитенко, Іван Кириленко, Самiйло Щупак та iншi.

Та це й не дивно, бо ще з часiв Французькоi революцii вiдомо, що революцiя завжди пожирае своiх дiтей.

Сергiй Кокот, один iз тих письменникiв, яким вдалося вирватися пiд час Другоi свiтовоi на Захiд, згадував:

«Большевики, винищуючи украiнських письменникiв, робили це безпринципно й не питали, вiд кого починати й на кiм кiнчати. Це явище дуже яскраво можна схарактеризувати на прикладi такого письменника, як Іван Микитенко.