Невідоме Розстріляне Відродження

Вiтер рве скиби голоi землi: це перший день осiнньо-бурхливий хмари жене. Ідуть вони без дороги просто на ту могилу, що туманiе в iмлi.

Холодно й порожньо навколо. Чорна земля, i вiтер, i небо хмарне. Шляху немае. Просто полем, шкутильгаючи, перечiплюючись за скиби зораного степу. І немае кiнця цьому степовi й цим чорним килимам набухлим. Нахиляеться, каже Михайло:

– Катю, ну справдi ж не можна так… Сили останнi вже губиш, голодуеш.

– Ет, кинь.

– Що там кинь, будемо вмiстi жити…

Коли б не любила, то, може, й жила.

Вiтер бивсь i плакав осiнньо.

– Михайло!

– ?

– Подивись, якi хмари. Нiби який палац старовинний.

Налетiв знову вiтер, розбив, розламав старовинний палац той, закашляла Катерина. Зiгнулася. Кров…

– А, нiчого, це так…

– А Галина казала, що по ночах не спиш. Як так можна?

– Нiчого менi не буде, до самоi смерти.

Взяв за руку, боляче злiсно сiпнув:

– Що ж мовчала ти, Катерино?

Глянула холодно й плечима знизала.

– Ну?

– Що там – ну? Свинство це, – одвернувся, мовчав.

– Та ну-у? – ласкаво рукою по руцi: – У, гарячий. Ще не одружилися, а кричиш. А далi що буде?

Глянув, – смiеться.

– Як ти можеш так? Не розбереш, чи жартуеш, чи справдi.

– Я правду кажу. Будемо жити разом. Тепленька кiмната, коло лiжка килимчик. А лiжко широке, на двох. Ти будеш на посаду ходити, а я кашку варити дiтям… Ну! Ближче сiдай. Поцiлуй. Так. Ну, не вмiеш, отак треба.

Вiтер бився, заплутавшись в хмарах, а по небу летiли шматки сiроi вати.

А вiтер буйно кучерi крутив на рiллi i, аж заходячись, кликав.

– А-а-а-а!

Як прощалися, глянув у вiчi:

– Ну? – спитав.

– Нiчого, – вiдповiла, а потiм, як дитина, рукою закрилась i, крутнувшись, побiгла. Повернулася швидко.

– Стiй, – задихалася.

– Я тебе проведу.

– Нi-нi, послухай, – засмiялася; сонце з-за хмар золоте, а хмари темнi – це очи, сказала: – А як буде дитина, кашку варитимеш?

І стояла блiда, очи темнi, чекали вiдповiдi, як на важливе питання.

Вже було темно, коли постукала в дверi.

– Вiдчинiть.

Вийшла Галя, розтрiпана, зi збитим волоссям, Катерина подивилась:

– Наварили?

Потiм побачила, – долi лежав розбитий глечик, на столi розкиданий хлiб i лушпиння з картоплi.

– Так!

– А як вiн лiзе.

– Я? Я лiз? Ах ти, кiшка, – скрикнув Петро (вiн сидiв на лавi з перев’язаною рукою). – Дивiться на неi.