Невідоме Розстріляне Відродження

Що ж ти, чоловiче, робив на землi i за якi заслуги хочеш до раю ввiйти?

– Крав усе. І од неба крав, i од землi крав, i од минулого крав, i од майбутнього крав, i од чоловiка крав… Словом, таемне робив явним i оддавав усе хазяiновi життя. Опрiч того, любив женщин i нiколи не ввiходив до них безплiдно… Завсiгди робив так, аби кожне сiм’я мое сходило i розцвiтало, i таким робом продовжував волю свою на землi. От i все.

– Виходить, той… i наш, i не наш! Проте… Гм!.. Ступай!

Дiдок зняв ланцюжок i впустив мене за браму.

Тим часом, десь далеко залунала пiсня: «Вдоль по бережку крутому сизий селезень пливьот…»

Дiдок прислухався.

– Знов москалi!.. От морока менi з ними, скоро весь рай засядуть, – мовив дiдок i, зоставивши мене коло брами, пошкандибав у глибину саду.

Пiсня змовкла, й я вже почув голоси:

– Ох, соколики моi рiднi! Я вам не заважу, вiзьмiть!..

– Нащо нам стара кочерга!

– К чорту стару вiдьму!..

– Нехай iде, вона нам не заважатиме.

– Авжеж – нi.

– Так, так, – хай iде!.

.

З саду бiг заклопотаний дiдок.

– Одкривай ворота, салдати з вiйни! – гукнули пiд брамою.

Дiдок швиденько одчинив наостяж ворота, i в них ввiйшла цiла рота салдат. За ними шкандибала знайома менi бабуня.

– Стiй, куди лiзеш! – Вхопив ii за плахту дiдок.

– Ряту-уйте, люди добрi! – закричала мов несамовита бабуня й кинулась до москалiв.

В руках у дiдка зосталася криса од бабиноi плахти.

– Не зачiпай, хай iде, вона наша, полкова! – в один голос крикнули салдати.

– Га! Полкова, кажете?

– Полкова.

– Вибачаюсь. Я не знав. Я думав, що це та «чесна»… Будь ласка, прошу! – І дiдок вклонився перед бабунею, подаючи iй крису од плахти.

Бабуня зневажливо глянула на дiдка, смикнула з рук у нього крису, щось забубонiла й подибала услiд за салдатами.

Дiдок замкнув браму й показав менi стежку до землякiв. Я вмент перенiсся до них.

Пiд гiллястим старим дубом за столом, покритим доброю переяслiвською скатертиною, сидiв кремезний чоловiк в коронi i пив мед з поставця, що стояв пiд великим барилом з дерев’яним чопом у днi, закусюючи пампушками з часником, якi лежали на величезнiй тарiлi чернiгiвськоi роботи.

Коло стола стирчав спис, а високо на ньому розвiвався жовто-блакитний прапор з написом: «Король Данило».

Перед чоловiком в коронi стояли якiсь три добродii в апостольськiм убранню: старий дiдок з високою бучкою i два середнього вiку – з товстими зшитками в руках.