Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Наслiдок компромiсу – назва «Великий схiд народiв Росii» (ВСНР).

Ф. Штейнгель (1870–1946 рр.). Суспiльне надбання

М. Некрасов (1879–1940 рр.). Суспiльне надбання

М. Василенко (1866–1935 рр.). Суспiльне надбання

Павел Мiлюков (1859–1943 рр.). Суспiльне надбання

Залишаючи осторонь надзвичайно важливу (але не для даного конкретного випадку) дискусiю щодо «канонiчностi» або «неканонiчностi» ВСНР[32 - Як показала О. Крижановська, принаймнi деякi дослiдники вважають «парамасонською, тобто не суто масонською, а такою, що iснувала окремо й паралельно з масонським орденом».

], наголосимо: гострi дискусii з нацiонального питання всерединi росiйського вiльномулярського руху тривали й далi. Примiром, 1914 р. члени Товариства украiнських поступовцiв (ТУП), «яких пiдтримувала масонська частина киiвських кадетiв», пiд час переговорiв iз головою ЦК партii конституцiйних демократiв П. Мiлюковим зажадали, щоб тi пiдтримали вимогу «надання украiнцям не лише культурноi, а й широкоi полiтичноi автономii».

«Несподiвана» для учасникiв з’iзду 1912 р. полiтична позицiя М. Грушевського, як ми покажемо нижче, була цiлком умотивованою. Тут важливо звернути увагу на ту обставину, що росiйське масонство пiсля 1912 р., по-перше, практично перестало бути органiзацiею, яка орiентувала своiх членiв насамперед на власне моральне удосконалення. По-друге, всерединi «полiтичного» росiйського масонства накреслилася перша лiнiя подальшого органiзацiйного та полiтичного розриву з ключового питання – якою мае бути пiсляромановська Росiя i чи повинна вона бути взагалi? По-трете, i це також стало одним iз фундаментальних чинникiв наступноi поразки спроб трансформувати Росiйську державу в демократичну, за европейським зразком, – росiйська масонерiя, на вiдмiну вiд материнськоi, французькоi, об’ективно набула всiх ознак заколотницькоi органiзацii антидержавницького спрямування.

На принципово непримиреннi частини росiйська масонерiя розкололася з питання про ставлення до Першоi свiтовоi вiйни: бiльшiсть, головно «росiяни», пiдтримували гасло «вiйни до переможного кiнця», меншiсть, головно «украiнцi», виступали за поразку Росii у вiйнi, тобто, згiдно дiючого законодавства, стали на шлях державноi зради.

І. Єфремов (1866–1933 або 1945 рр.), депутат І, ІІІ, IV Державних дум (1905–1917 рр.), мiнiстр Тимчасового уряду (1917 р.).