Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Як нам видаеться, проблема тут у тому, що мiсце рутинноi роботи в несприятливих умовах, роботи, розтягнутоi на поколiння, може заступити робота зi створення власноi в буквальному сенсi цього слова, нехай i «нацiональноi», держави, яка повинна виступити iнструментом для революцiйних перетворень, iнструментом, який дозволить на вiки вiчнi поховати економiчне, нацiональне, соцiальне, культурне гноблення твого народу. А для здобуття такого iнструменту слiд лише всiляко сприяти розвалу окупацiйного режиму – i словом, i дiлом.

Власне, над цим i працював М. Грушевський упродовж усiх двадцяти емiграцiйних рокiв, користуючись при цьому поблажливим ставленням окупацiйноi австрiйськоi адмiнiстрацii. Адже всiляке послаблення геополiтичного конкурента було, е й залишаеться однiею з найважливiших зовнiшньополiтичних цiлей будь-якоi держави – i Габсбурги в цьому не були оригiнальнi. Романови чинили так само, пiдтримуючи так чи iнакше (залежно вiд обставин, часу та мiсця) на своiй територii антинiмецьку та антиавстрiйську дiяльнiсть.

Висновок восьмий

Взагалi, це весь обсяг сучасних наукових уявлень про структуру, особовий склад та полiтичнi погляди структури, представники якоi обiймали ключовi мiсця дослiвно в усiх нацiональних украiнських державних утвореннях (хiба за винятком ЗУНР) у 1917–1920 рр. Наявна iнформацiя дозволяе висловити обережне припущення: не всi з учасникiв лютневих подiй 1917 р. були масонами, але всi масони, принаймнi киiвськi, знали про тi подii заздалегiдь.

У полiтичних баталiях 1917–1920 рр. iз декiлькох сотень членiв братства брали участь хiба зо два-три десятки – може, колись ми дiзнаемося щось iнше.

Конфлiкт Михайла Грушевського та Олександра Керенського i його вплив на трансформацiйнi процеси в Росiйськiй державi в 1917 р.

Особистий, свiтоглядний, згодом полiтичний конфлiкт мiж головою Тимчасового уряду Росii, единого в 1917 р. легiтимного органу влади на територii Росiйськоi держави, з одного боку, та беззаперечного лiдера сепаратистського украiнського руху – з другого (назвiмо це в даному випадку конфлiктом «першого рiвня»), на наш погляд, став одним з ключових суб’ективних чинникiв, який урештi-решт унеможливив дiалог помiж загальноросiйською демократiею та украiнськими (але не тiльки) нацiонал-соцiалiстичними партiями, об’еднаними в Украiнськiй Центральнiй Радi.

Вiдсутнiсть продуктивного дiалогу згодом переросла у вiдкриту ворожнечу (назвiмо це конфлiктом «другого рiвня»).