Козак Байда, або Хортицька Січ

 – Якби ляхи не платили данину бусурманам рокiв десять, то за цi грошi можна було побудувати кам’яну фортецю бiля Криму! Вона б i стала перепоною на шляху орди до Вкраiни…

– Ти не перший, кому спала на думку така iдея, – посмiхнувся Бернард. – Близько двадцяти рокiв тому, славний лицар – Остафiй Дашкевич – пропонував на сеймi збудувати фортецю на днiпровському островi для вiдсiчi татарам. Але нiхто цю iдею не пiдтримав…

Розмову перервав Петро Брага, що пiдiйшов до кострища i спитав:

– Пане старосто! Частина звiльнених бранцiв хоче пристати до нашого вiйська.

Що iм сказати?

– Що думаеш з цього приводу, князю? – Претвич обернувся до Вишневецького.

– Це гарна новина! Я взяв би нових воiнiв у свiй загiн, озброiв iх трофейною зброею, та й коней вiд татар чимало залишилося…

– Добре, хай так i буде, – мовив староста. – Завтра вирушаемо до Бара. Звiльнених людей я поселю на околицi мiста. Дам iм худобу та грошi з трофеiв. Ну, а хто захоче, може йти куди заманеться.

– А коли ж на Очакiв? – допитувався Дмитро.

– Який же ти нетерплячий, князю, – усмiхнувся Бернард. – Треба буде трохи зачекати в Барi. До нас пiдiйдуть ще кiлька козацьких загонiв, тодi й виступимо.

– Спасибi за гарну звiстку. Пiду знайомитися з новими воiнами…

Приеднатися до корогви Вишневецького зголосилися бiльше двох десяткiв чоловiк. Дмитро поговорив з кожним, майже всi прагнули помститися ординцям за смерть своiх близьких. Усi новобранцi отримали зброю та коней. Матяшу, як найбiльш досвiдченому воiновi, Дмитро доручив навчити молодикiв вправлятися зi зброею.

Пiсля вечерi думки Вишневецького знову навернулися до загиблоi Роксани. Молодому князю стало нестерпно боляче на душi… Вiн захотiв побути на самотi.

Вийшовши за межi табору, Дмитро попростував до невеликого байраку, над яким височiли кряжистi дуби. Дiйшовши до першого дерева, князь почув ледь вловний свист, ото коли гостра шабля пiд час удару розтинае повiтря… Вишневецький насторожився, поклав долоню на рукiв’я зброi i пiдiйшов ближче.

На днi яру була маленька галявина, у центрi якоi стояв Яким Бiловус, тримаючи в руках оголену шаблю. Козацький отаман робив шаблею повiльнi рухи, як риба плавниками у водi. А то зненацька шабля в його руках перетворювалася на блискавку, що зi свистом розтинае повiтря. Вишневецький пiдiйшов ще на крок, пiд його ногами хруснула суха гiлка. Яким повернув голову i пильно придивився.

– Це ти, князю? Сумуеш за милою?

– Звiдки ти дiзнався? – розгубився Вишневецький.