Козак Байда, або Хортицька Січ

– Що там написано? – нетерпляче спитав молодий князь.

– Тут сказано, що якийсь паша Хусейн прибув до Очакова з трьома галерами. Вiн наказуе татарам доставити йому сотню хлопчакiв вiком вiд восьми до тринадцяти рокiв, щоби зробити з них яничарiв.

– Щось я не второпаю, – насупив брови Дмитро. – Як це – зробити з них яничарiв? Хiба яничарське вiйсько набирають не з туркiв?

– Ти помиляешся, князю. Яничари – це не турки, – Претвич сплюнув на землю. – Турецькi iроди творять жахливий злочин. Це у стократ гiрше за торгiвлю людьми.

Уяви собi: вони захоплюють у полон малих хлопцiв i виховують iх так, щоб вони забули свою рiдну землю, свою мову. Коротше, навертають iх у магометанську вiру i роблять з них кровожерливих воiнiв-яничарiв, готових убити власну матiр.

– Господи! – вражено мовив Вишневецький. – Але ж це наймерзеннiша пiдлiсть, яку лише можна уявити! Клятi турки отаким робом створюють зрадникiв з нашого люду… Я помщуся iм за це! Присягаюся Святою Трiйцею!

Князь нервово вийняв з пiхов шаблю, тодi знову вклав ii назад.

Барський староста закликав отамана Якима Бiловуса. Старий козак з’явився через деякий час разом зi Скалозубом. Його сорочка була заплямована вражою кров’ю.

– Браго, неси сюди медовуху! – вигукнув Бернард. – Треба вiдсвяткувати з хоробрими козаками перемогу над татарвою.

Ротмiстр, з’явившись на погук, поставив на колоду важкий глек iз напоем i почав розставляти склянки з товстого зеленого скла. Очi його збуджено блищали.

– Вибачай, старосто, я в походi пити мед не буду, – поважно промовив Бiловус.

 – Та й вам не раджу: пiдхмелений козак – легка здобич для нехристiв.

Андрiй, що вже простяг був руку до чарки, пiсля слiв отамана поставив ii назад, з сумом подивився на глек i зiтхнув.

– Я також не буду пити, – сказав Дмитро. – Вип’емо тодi, коли вiзьмемо Очакiв.

– Ну, а ми з Петром пригубимо по пiвчарки, – вiдказав Бернард.

Тишу перервав Вишневецький.

– Отамане Бiловусе, розкажiть-но нам, як ви з Дашкевичем Очакiв брали?

Старий козарлюга заплющив очi i провiв долонею по сивому чубу.

– Давно те було – рокiв iз двадцять п’ять тому… Але я добре пам’ятаю гетьмана Дашкевича. То був славний воiн, вiн зiбрав пiд своiми корогвами чотири тисячi козакiв. Усiх подiлив на сотнi. – Якимовi очi палали внутрiшнiм вогнем. – Я тодi був сотником у цьому вiйську, ми добре бусурманам давали жару…

– А куди ж подiлося таке велике козацьке вiйсько? – перебив розповiдь князь.