Іван Мазепа

Можливо, що котрийсь iз Мазеп – дрiбних православних шляхтичiв – займався «козакуванням» ще наприкiнцi XVI – на початку XVII столiття i, можливо, навiть брав участь у козацьких повстаннях.

Доля батька гетьмана, Степана-Адама Мазепи, склалася досить цiкаво i драматично: у 1637 роцi вiн убив у поединку шляхтича Яна Зеленського i був засуджений сеймом до банiцii (позбавлення шляхетського стану), iнфамii (знеславлення i обмеження громадянських прав) i смертноi кари. Але Степановi-Адаму пощастило – вiн зумiв домогтися вiдкладення вироку, а тим часом домовився з родичами загиблого Зеленського про солiдну компенсацiю.

У 1645 роцi вiн зумiв дiстати глейт – королiвський документ, що поновлював його в усiх шляхетських правах. Проте згаданий прикрий випадок, мабуть, позначився на кар’ерi Степана-Адама i мiг стати причиною того, що в 1648 роцi вiн, схоже, приеднався до вiйська Богдана Хмельницького, як i багато iнших дрiбних украiнських православних шляхтичiв. У цьому була своя логiка – украiнська шляхта, незадоволена магнатським засиллям, шукала кращого мiсця пiд сонцем, зокрема пiдтримавши козацькi виступи. Документ 1654 року згадуе про Степана-Адама Мазепу як про бiлоцеркiвського козацького отамана. Саме тодi Степан-Адам зближуеться з майбутнiм гетьманом Іваном Виговським, беручи участь у переговорах, що iх вiв Виговський (на той час ще генеральний писар Богдана Хмельницького) з вiдомим росiйським дипломатом В. Бутурлiним. Пiсля смертi Хмельницького Степан-Адам Мазепа пiдтримуватиме Виговського i його спробу створити Велике князiвство Руське в складi триединоi Речi Посполитоi. Так само непоганi стосунки були в Степана-Адама Мазепи i з наступником Виговського на Правобережжi – гетьманом пропольськоi орiентацii, схильним до полiтичних авантюр, Павлом Тетерею.

Не менш цiкавою постаттю була i мати Івана Степановича – Марина Мокiевська, представниця украiнського православного шляхетського роду, що теж пiдтримав свого часу Богдана Хмельницького.

Марина Мокiевська-Мазепина прожила довге i непросте життя, народила й виховала двох дiтей – сина Івана та доньку Олександру, а пiсля смертi чоловiка вступила до знаменитого Луцького Хрестовоздвиженського братства, присвятивши себе церковним та громадським справам. Згодом вона стала черницею та iгуменею одразу двох вiдомих жiночих монастирiв – Киево-Печерського Вознесенського (1686—1707) та Глухiвського (1688—1707).