Микола Зеров

Тут викладач Зеров стае улюбленцем двох гiмназiй – жiночоi i чоловiчоi. У жiночiй вiн починае викладати з 1916 року. І хоч його гiмназiйний друг Олексiй Гольденвейзер був здивований, дiзнавшись, що однокласник примiряв педагогiчне амплуа, Микола Костянтинович уперше продемонстрував викладацький хист саме у Златополi. Гольденвейзер, з яким Зеров випускав того самого «Скучающего осьмиклассника» писав йому у листi: «Итак, Вы педагог! Простите, но с трудом представляю себе Вашу ироническую физиономию на учительской кафедре».

Однак учнi Миколи Костьовича згадували лекцii як цiкавi, адже виклад думок професора вражав яснiстю, легкiстю, мав гарну структуру. Нерiдко у спогадах вiдзначали гарну дикцiю i приемний голос, а також найдивнiше – «внутрiшне сяйво», яке й робило викладача особливим. Студентам iмпонувало i те, що iхнiй професор – вправний спортсмен, неабиякий ковзаняр.

У Златополi Зеров пише поезii, переважно росiйською, присвячуючи iх мiсцевим музам – сестрам Ромасюковим, перекладае французьких поетiв, якими захоплювались однокласники пiд час навчання в гiмназii, переписуе вiршi Анни Ахматовоi (в архiвi збереглося кiлька ii поезiй, переписаних рукою Миколи Зерова).

Як згадуе Вiра Ромасюкова: «Вiн був тодi якийсь самотнiй, тому, можливо, й горнувся до нашоi сiм’i. У нас все-таки тримався украiнський дух, а вiн був щирим украiнцем…»

Златопiльське заслання, вiдрiзанiсть вiд культурного киiвського життя тяжко даються Зерову – тут вiн втратив зуби, а потiм змушений був лiкуватися вiд нервовоi хвороби в киiвських водолiкарнях.

Вiктор Петров писав, що Зеров у той перiод життя «повстае проти себе, рве з дiйснiстю, руйнуе цiлковито дiйснiсть назовнi, щоби ствердити едину й виключну, абсолютну дiйснiсть свого iзольованого ‘‘я’’. Шлях у хворобу, шлях нервового потрясiння, абсолютноi свободи суб’ективного. Я вже згадував: таке було. Була нервова хвороба, лiкування у водолiкарнях…»

Революцiя звiльнила Миколу Зерова вiд Златополя. Можемо припустити й iнший варiант i погодитись iз думкою Вiктора Петрова: у Златополi Зерову довелося опинитися на зламi долi й обирати шлях – провiнцiйного вчителя з перспективою дослужитися до звання статського радника чи повернення у столицю у вир нацiонально-культурноi боротьби. Знаемо, що обрав останне.