Українські землі під польською владою. 1919–1939 роки

Кожна зi сторiн намагалася вiдстояти своi iнтереси. Польська влада, ретельно маскуючи своi намiри, пiшла шляхом нiбито поступок i обiцянок. На Паризькiй мирнiй конференцii (28 червня 1919 року) Польща зобов’язалася перед державами Антанти гарантувати украiнському населенню автономiю. Навiть польська конституцiя вiд 17 березня 1921 року гарантувала право украiнцiв на рiдну мову в публiчному життi та навчаннi в початкових класах. Березнева конституцiя також обiцяла: «Окремi державнi закони забезпечать меншинам у Польськiй державi цiлковитий та вiльний розвиток iхнiх нацiональних властивостей шляхом дiяльностi органiв автономних меншин публiчно-правового характеру, зокрема органiв загального самоврядування».

Крiм цього, закон вiд 26 вересня 1922 року надавав самоврядування трьом галицьким воеводствам: Львiвському, Станiславiвському i Тернопiльському. Однак цi норми конституцii затверджувалися передусiм для привернення уваги мiжнародноi громадськостi. Замiсть ухвалення вiдповiдних державних законiв розпочався потужний наступ на права украiнцiв.

Хоча всi цi закони, норми, гарантii i права так i залишилися на паперi, все ж вони стали вагомими польськими аргументами пiд час остаточного вирiшення долi украiнських земель Найвищою радою Антанти.

Оскiльки повноваження депутатiв, обраних 1919 року, закiнчувалися, на 5 та 12 листопада 1922 року були призначенi вибори в сейм i сенат. Уряд розраховував, що вони стануть своерiдним плебiсцитом, який засвiдчить приналежнiсть Схiдноi Галичини Польськiй державi.

Украiнцi намагалися вiдстояти своi позицii шляхом рiшучих дiй, демонстрацiею активностi. У серпнi 1922 року Є. Петрушевич звернувся до держав Антанти з протестом проти проведення виборiв. Вiн заявив, що рiшенням Паризькоi мирноi конференцii вiд 25 червня 1919 року Польщi була дозволена тiльки окупацiя Схiдноi Галичини до часу вирiшення Антантою державного статусу цiеi територii. Статус Схiдноi Галичини, за його словами, як мiжнародноi територii пiдтверджувався Сен-Жерменським i Севрським мирними договорами.

Проведення виборiв, наголошував Є. Петрушевич, рiвноцiнне анексii Схiдноi Галичини Польщею.

Так украiнцi, що проживали на цих теренах, вiдмовлялися визнавати уряд Польськоi держави своiм законним урядом, бойкотували перепис 1921 року i вибори до сейму 1922 року, застосовували тактику терору i саботажу. Проте в бiльшостi випадкiв в основi цiеi активностi украiнцiв Схiдноi Галичини та Захiдноi Волинi лежали вiдчай i приреченiсть.