Листи до Феліції (1913)

Президент прихильно слухав його в звичайнiй своiй, улюбленiй у подiбних урочистих випадках, злегка схожiй на iмператорську пiд час аудiенцiй, i справдi – якщо, звичайно, хочеш бачити або не можеш не бачити – аж-аж кумеднiй позi. Ноги схрещенi, лiва стиснута в кулак рука спираеться на самий рiг стола, голова опущена, так що сива пишна борода перекатом спадае на груди, i на додачу до всього животик, не надто великий, однак помiтно випнутий, плавно гойдаеться. Мабуть, я був тодi в зовсiм вже неприборканому настроi, бо ж позу цю взагалi давно вивчив, i не було жодноi необхiдностi видавати з такоi нагоди, хоч i з перервами, легкi смiшки, якi, втiм, наразi вдавалося видати за позиви кашлю, тим бiльше що президент сидiв, не пiдводячи очей.

Та й ясний голос колеги, який, певно, помiтивши мiй стан i не бажаючи йому скорятися, застиглим вiд напруги поглядом витрiщався просто перед собою, ще якось тримав мене в шорах. Але тут, коли вiн скiнчив, президент пiднiс голову, i, зауваживши його обличчя, я, вже без жодного смiху, на мить жахнувся, бо тепер вiн мiг побачити моi гримаси i легко зрозумiти, що звуки, якi, на превеликий мiй жаль, з мене виходять, – це нiякий не кашель. Коли ж вiн почав свою промову – цю звичайну, давно заздалегiдь всiм вiдому, на iмператорський лад розбиту на тези, супроводжувану хрипами i задишкою, абсолютно безглузду i безпредметну промову, – коли мiй колега грiзними косими поглядами спробував мене, що i так щосили намагався опанувати себе, застерегти i стримати i тим самим тiльки жваво нагадав менi про недавнi радощi мого насилу пригнiченого смiху, – тут уже я бiльше стримуватися не мiг, та й будь-яку надiю колись стриматися згубив остаточно. Спершу я смiявся тiльки з нешкiдливих чергових жартикiв нашого президента, що iх вiн звично розсiював тут i там по тексту промови; в той час як неявний етикет приписував вiдгукуватися на подiбнi жарти ввiчливо поважною подобою посмiшки, я смiявся вже просто на все горло, хоча i бачив, з яким жахом, боячись заразитися, сахаються вiд мене моi колеги, i менi було шкода iх бiльше, нiж себе, але нiчого вдiяти з собою я не мiг, – при цьому я навiть не намагався, наприклад, вiдвернутися або прикрити рота рукою, а тiльки цiлком безпорадно витрiщався на президента виряченими очима, не годен навiть погляд вiдвести, в неясному, хай, iмовiрно, i справедливому припущеннi, що виправити нiчого вже не зможу, тiльки погiршити, а коли так, то краще вже уникати будь-яких змiн.