Листи до Феліції (1913)

А якщо це iнакше, чи не погано, що я тебе люблю? Не так смiливо запитав!

Франц

29.01.1913

Знову повертаюся до Тебе, кохана, вiд листiв Геббеля. Не знаю, як люди звичайних занять, поглиненi звичайними життевими турботами, читають подiбнi листи, де людина здiймаеться з пробуджених творчiстю глибин своеi iстоти, навiть у безсиллi своему вiдкривае нам свою душу нестримним потоком шалених зiзнань, – я i справдi вiдчуваю його (хоча менi, якщо порiвнювати речi тверезо, далеко до нього, як найменшому мiсяцю до сонця) геть близенько, вiн виливаеться скаргами, сховавши менi в шию, вiн сам, пальцями, торкаеться моiх слабкостей, а iнодi, вряди-годи, захоплюе мене за собою, немов ми з ним друзi.

Окремо ж описати його впливи на мене, вивести одне з iншого я не можу, життя в такому розрiдженому повiтрi менi не до снаги, я вислизаю зi справжньоi боротьби, щоб заспокоiтися шляхом споглядання цiлого. Моему мисленню притаманнi неймовiрно вузькi межi – вiдчувати в пiдсумках розвиток, який iм передував, я можу; проте виконати весь шлях вiд пiдсумку до результату або крок за кроком вивести з пiдсумку попереднiй розвиток менi не дано.

Я нiби падаю на речi згори вниз i розглядати iх встигаю лише в безладдi свого падiння.

Геббель ж мислить зовсiм прямо, без найменших вивертiв, в якi так хочеться часом сховатися зi своiм вiдчаем. Вiн мислить не тiльки з властивою йому з ранньоi юностi природною силою (адже освiта у нього було зовсiм випадкова, якоi вiн сяк-так нахапався), але i з якоюсь особливою, спочатку йому притаманною i аж геть близькою до прямолiнiйностi методичнiстю.

Коли я намагаюся точнiше уявити собi ходи його думки, добрий, людське вплив на мене його листiв тут же зникае i вiн просто мене розтоптуе.

За сьогоднiшнiй Твiй лист, кохана, особливе Тобi спасибi. Одному Богу вiдомо, з якими труднощами Ти його писала, але ж написала, i я, йдучи зi служби, обмацував у кишенi списаний напередоднi Твоею рукою аркуш, мiг тримати i пестити його в руках, мiг милуватися ним.

Уяви собi, я тут навiть шоколаду з’iв, зрозумiло повiльно, недовiрливо i лякливо, але спокуса якнайбiльше долучитися до Твого iснування i до Твоеi втiхи була занадто великою. Та менi це i не зашкодило, бо все, що вiд Тебе виходить (в цьому Ти зовсiм не те, що я), добре, миле i зашкодити не може.

Франц

30.01.