Листи до Феліції (1914–1917)

Якщо менi не заважае особисте, особливо фабрика, мiй розпорядок дня такий: до 2:30 дня я в конторi, далi обiд вдома, потiм одна або двi години на читання газет, написання листiв чи роботи по службi, далi я пiдiймаюся у свою квартиру (Ти ii знаеш) спати чи просто полежати, потiм о 9-й вечора я йду до батькiв на вечерю (непогана прогулянка), о 10-й повертаюся трамваем назад i потiм не сплю так довго, як це дозволяють сили чи страх перед наступним ранком, страх головних болей у конторi. За останнi три мiсяцi сьогоднi другий вечiр, коли я не працюю, перший був близько мiсяця тому, тодi я був надто втомленим.

За останнiй час я також мав двотижневу вiдпустку, тодi, звичайно, розпорядок дня трохи змiнився, наскiльки це було можливо в тi швидкоплиннi два тижнi, у хвилюваннi, що днi швидко минають. Я зазвичай просиджував до 5-i години ранку за столом, якось навiть до 7:30, потiм спав, в останнi днi вiдпустки менi вже вдалося справдi поспати, до 1-i чи 2-i години дня; i тодi я вже був вiльним i вiдпочивав до вечора.

Мабуть, Ти зрозумiеш, Фелiцiе, той спосiб життя, який я вiв пiд час вiдпустки, але мое звичайне життя Ти не можеш засуджувати або не могла дотепер з власноi волi. Я сиджу чи лежу в денний час, визнаючи це прийнятним для мене способом життя, один у цих тихих трьох кiмнатах, нi з ким не бачуся, навiть з друзями, лише з Максом на кiлька хвилин дорогою додому з контори i – я не е щасливим, точно нi, але все ж iнодi задоволений тим, що я, наскiльки це добре вдаеться за цих обставин, виконую свiй обов’язок.

Такий спосiб життя я завжди визнавав, вiн завжди був питанням i випробуванням. Ти вiдповiла на це питання не «нi», але твое «так» нiколи не охоплювало усього питання. Але щось лишилося прогалиною в цiй вiдповiдi, у Тобi, Фелiцiе, вiдчувалася ненависть, але якщо це слово для Тебе надто сильне – вiдраза. Це почалося тодi, коли Ти перебувала у Франкфуртi, безпосереднiй привiд я не пам’ятаю, можливо, його й не було, у будь-якому разi ця вiдраза почала з’являтися у Твоiх листах з Франкфурта, у тому, як Ти реагувала на мiй страх за Тебе, як Ти стримувалася.

Імовiрно, Ти тодi сама ще нiчого не знала про це, але згодом Ти це визнала. Чим же був цей страх, про який Ти пiзнiше так часто говорила в Тiргартенi i який ще бiльше, нiж говорити, змушував Тебе мовчати; що ж це було ще, як не вiдраза до мого способу життя, а вiдтак – i до моiх намiрiв, з якими Ти не могла погодитися i якi Тебе ображали. Я бачу, як Ти зi сльозами на очах слухала д-ра В.