Листи до Мілени. Лист батькові

Ти не надто була схожа на себе, здавалася набагато смаглявiшою, обличчя худiше, при круглих щоках така жорстокiсть була б i неможлива. (Але чи була це жорстокiсть?) Костюм у тебе якимось дивом був iз того ж матерiалу, що i мiй, до того ж вельми чоловiчого крою, i зовсiм менi не сподобався. Однак потiм я згадав одне мiсце з листа (вiршик: «dvoje ?aty mаm a prece slu?ne vypadаm»[34 - Двi я сукнi лише маю, та нiвроку виглядаю (чес.).]), i така велика була влада твого слова надi мною, що з цiеi хвилини я накидав оком твое вбрання.

Але ось i кiнець; моi супутники ще студiювали розклад, а ми стояли вiдсторонь i розмовляли. Останнiй етап бесiди зводився приблизно до наступного: завтра недiля; i тобi було до вiдрази незрозумiло, як я мiг уявити, нiби в недiлю у тебе знайдеться для мене час. Але врештi-решт ти нiби як поступилась i сказала, що хвилин сорок, мабуть, викроiш. (Найжахливiше в цiй розмовi, звичайно, не слова, а пiдтекст, марнiсть усього, ну i ще твiй постiйний безмовний аргумент: «Я не хочу приходити.

І що тобi це дасть, коли я таки прийду?») Коли ж саме ти викроiш цi сорок хвилин, я не мiг у тебе з’ясувати. Ти сама не знала; незважаючи на нiбито напруженi роздуми, не могла призначити час. Нарештi я запитав: «Що ж, менi цiлий день чекати?» – «Так», – кинула ти i вiдвернулася до компанii, що стояла поруч, чекаючи на тебе. Сенс вiдповiдi був у тому, що ти зовсiм не прийдеш i що едина поступка, яку ти могла менi зробити, – це дозвiл чекати. «Я не чекатиму», – тихо сказав я, а позаяк думав, що ти не чула, а це, як-не-як, був мiй останнiй козир, я вiдчайдушно вигукнув цi слова тобi навздогiн. Але тобi це було байдуже. І нiтрохи тебе не цiкавило. Я сяк-так поплентав назад у мiсто. А за двi години надiйшли листи i квiти, доброта й розрада.

Твiй Ф.

* * *

Адреси, Мiлено, знову нерозбiрнi, пошта iх переписала i доповнила. Пiсля першого прохання адреса була чудова, зразковий пропис красивих, рiзноманiтних, хоча знову таки не вельми розбiрних лiтер. Якби у службовцiв пошти були моi очi, там би, напевно, могли читати тiльки твоi адреси, i бiльше нiчого.

Але пошта е пошта…

(Меран, 15 червня 1920 р.)

Вiвторок

Сьогоднi знову бачив тебе увi снi. Ми сидiли поруч, i ти вiдштовхувала мене, не сердито, приязно. Я був вельми нещасний. Не через вiдштовхування, а через себе самого, бо ж поставився до тебе як до першоi-лiпшоi мовчазноi жiнки i пропустив повз вуха голос, який iшов iз тебе i звертався прямо до мене.