Листи до Мілени. Лист батькові

Наша куховарка, маленька, суха, худа, гостроноса, з позападалими лицями, жовтувата, але мiцна, енергiйна i впевнена, щоранку вiдводила мене в школу. Ми жили в будинку, який вiддiляе малий Ринг вiд великого. І спершу треба було перейти через Ринг, потiм через Тайнгассе, потiм через щось на кшталт пiдворiття вийти на Фляйшмарктгассе i вниз на Фляйшмаркт. І ось, мабуть, цiлий рiк щоранку повторювалося одне i те ж. Виходячи з дому, кухарка казала, що розповiсть учителю, яким неслухом я був удома. Ну, я, напевно, був не так неслухом, як упертюхом, нiкчемним, сумовитим, злим, i, звичайно, для вчителя завжди б знайшлося що-небудь веселеньке.

Я це розумiв i тому сприймав кухарчину загрозу цiлком серйозно. Але спочатку я думав, що йти до школи страшенно далеко i дорогою багато чого може статися (ось iз такоi уявноi дитячоi легковажностi мало-помалу, бо ж дороги не такi вже й довжелезнi, виростае ця боязкiсть i мертвоока серйознiсть), i принаймнi на Старомеському Рингу я ще дуже сумнiвався, чи наважиться кухарка, персона важлива, але важлива все ж тiльки вдома, заговорити з учителем, адже вiн – персона всесвiтньо важлива. Ймовiрно, я навiть i говорив щось у цьому дусi, i тодi кухарка, як звичайно коротко, ледь розтуляючи вузькi невблаганнi губи, вiдповiдала, що я можу i не вiрити, але вона скаже. Неподалiк вiд виходу на Фляйшмарктгассе – для мене це донинi мiстечко iсторично знаменне (в якому районi ти жила в дитинствi?) – жах перед загрозою переважував. Школа i без того була для мене кошмаром, а тут ще й кухарка докидала страху. Я починав просити, вона мотала головою, що бiльше я просив, то важливiшим здавалося менi мое прохання i то страшнiшою – небезпека, я зупинявся, перепрошував, вона тягла мене далi, я погрожував iй батькiвською вiдплатою, вона смiялася, тут вона була всесильна, я хапався за дверi крамниць, за будинковi роги, не хотiв iти далi, поки вона мене не пробачить, за спiдницю тягнув ii назад (iй теж доводилося нелегко), але вона тягла мене вперед, запевняючи, що i це розповiсть учителю, ми вже спiзнювалися, годинник на церквi Якова бив восьму, лунав шкiльний дзвоник, iншi дiти припускалися бiгти, а запiзнення я завжди боявся панiчно, ми теж побiгли, а в головi стукало: «Скаже – не скаже…» Загалом, вона нiчого не говорила, нiколи, але можливiсть у неi була завжди, до того ж наче дедалi бiльша (вчора я не сказала, а ось сьогоднi скажу неодмiнно), i вiд цiеi можливостi вона не вiдмовлялася.