Листи до Мілени. Лист батькові

Приходить прикордонник – привiтний, вiдкритий, австрiйський, спiвчутливий, щирий – i по сходах i коридорах веде мене в прикордонну iнспекцiю. Там, зi схожою помилкою в паспортi, вже стоiть румунська еврейка, дивним чином теж твоя дружня посланниця, еврейський ти янголе.

Утiм, ворожi сили поки набагато могутнiшi. Височенний iнспектор i його коротун помiчник, обидва жовтi, щуплi, затятi, принаймнi зараз, забирають паспорт у своi руки. Інспектор одразу безапеляцiйно оголошуе: «Повертайтеся до Вiдня й отримайте в полiцii належну вiзу!» Я тiльки i можу, що кiлька разiв повторити: «Для мене це жахливо».

Інспектор вiдповiдае, теж кiлька разiв, iронiчно i злiсно: «Вам тiльки так здаеться». – «А чи не можна отримати цю вiзу телеграфом?» – «Нi». – «А якщо сплатити всi витрати?». – «Нi». – «Чи е у вас тут вищий орган?» – «Нi». Жiнка, яка бачить моi муки i зберiгае неймовiрний спокiй, просить iнспектора пропустити бодай мене одного. Занадто слабкi засоби, Мiлено! Так тобi з ними не впоратися. Рад не рад, а треба пройти довгий зворотний шлях до паспортного контролю i забрати багаж, тож виiхати сьогоднi нема абсолютно жодноi надii. І ось ми сидимо в кiмнатi прикордонноi iнспекцii, полiцейському теж нiчим нас особливо втiшити, хiба тiльки тим, що можна продовжити квитки тощо, iнспектор сказав свое останне слово i пiшов у кабiнет, лише коротун помiчник ще тут. Я пiдраховую: наступний потяг до Вiдня вiдходить о 10-й вечора, прибувае до Вiдня о пiв на третю ночi. У мене ще не пройшли укуси «рiвських» клопiв, який буде мiй номер бiля вокзалу Франца Йозефа? Але я ж взагалi номер не отримаю i тодi поiду прямо на Лерхенфельдерштрассе (так, о пiв на третю!). І попрошу притулку там (авжеж, о 5-й ранку). Але хай там як, а вранцi в понедiлок я неодмiнно повинен отримати вiзу у паспортi (але чи отримаю я ii вiдразу, а не у вiвторок?), а тодi вирушити до тебе, влаштувати тобi сюрприз у дверях, якi ти вiдкриеш. Божечку небесний. Тут думки роблять перерву, потiм бiжать далi: але в якому ж станi я буду пiсля цiеi ночi i iзди, а ввечерi менi знову iхати шiстнадцятигодинним потягом, в якому виглядi я доберуся до Праги i що скажу директору, якого знову доведеться телеграфом просити про продовження вiдпустки? Все це тобi, зрозумiло, нi до чого, але що ж робити? Іншого виходу немае.