Щоденники 1910–1912 рр.

Як важко це буде, скiльки це висотае з мене сили, видно вже з того, що сьогоднi я не дотримався свого нового розкладу – вiд восьмоi до одинадцятоi вечора сидiти за письмовим столом, – i що тепер я не вважаю це таким уже й великим злом i що я лиш похапки записав цi кiлька рядкiв, щоб лягти спати.

19 грудня. Почав працювати в конторi. Пополуднi в Макса.

Трохи почитав щоденники Гете. Далечiнь уже огорнула супокоем це життя, щоденники кидають на нього вiдблиски. Зрозумiлiсть усiх подiй навiюе на них таемничiсть, так само як ото паркова огорожа, коли ми оглядаемо просторi газони, заспокоюе око й воднораз сповнюе нас неймовiрною шанобою.

Щойно в гостi до нас уперше прийшла моя замiжня сестра.

20 грудня. Чим я виправдаю вчорашне зауваження про Гете (яке майже таке саме неслушне, як i пов’язане з ним почуття, позаяк справжне розвiяв прихiд сестри)? Нiчим. Чим я виправдаю те, що сьогоднi ще нiчого не написав? Нiчим. Тим бiльше що самопочуття мое не найгiрше. У вухах у мене весь час лунае заклик: «О, суд невидимий, настань же!»

Щоб отi фальшивi мiсця, якi нiзащо не хочуть вимiтатися з оповiдання, нарештi дали менi спокiй, я допишу ще двое:

«Вiн дихав гучно, так нiби зiтхав, шкодуючи за сном, в якому лихо пережити легше, нiж у нашому свiтi, отож звичайне дихання уже саме собою стае зiтханням».

«Тепер я поглядаю на нього з такою легкiстю, як поглядають на головоломку, кажучи собi: “То й що, коли я не можу загнати кульки в iхнi дучки, адже все це – мое, склянка, дошка, кульки й решта; усе це мистецтво я можу просто сховати собi до кишенi”».

21 грудня. Примiтнi мiсця з «Подвигiв Великого Александра» Михайла Кузьмiна:

«Дитина, верхня половина якоi мертва, нижня – жива, дитячий трупик iз червоними нiжками, що ворушаться».

«Нечистих царiв, Гога й Магога, якi харчувалися черв’яками та мухами, вiн загнав до потрiсканих скель i до кiнця свiту запечатав iх Соломоновою печаттю».

«Кам’янi потоки, де замiсть води з гуркотом перекочуеться камiння, пiщанi струмки, якi течуть три днi на пiвдень, три днi – на пiвнiч».

«Амазонки, жiнки з випаленою правою груддю, короткими косами, в чоловiчому взуттi».

«Крокодили, що своею сечею спалюють дерева».

Був у Баума, слухав такi чудовi речi! Я кволий, як досi й завжди. Таке вiдчуття, немовби мене зв’язали, але водночас й iнше, нiбито якби розв’язали, було б iще гiрше.

22 грудня. Сьогоднi я навiть не важуся ставити собi докорiв.