Щоденники 1910–1912 рр.

Коли я на тебе часом i гримну – ти як прийшов, я ж на тебе нагримав, чи не так? – то роблю це не тому, що сподiваюся, нiби ти станеш кращим, нi, я роблю це лише тому, що думаю про твою бiдолашну добру матiр, яка тепер ще, може, й не страждае через тебе безпосередньо, зате вже страждае, докладаючи зусиль, щоб вiдвернути такi страждання, бо сподiваеться тобi цим якось допомогти й помалу опускаеться в могилу. Та, зрештою, ти й сам про це добре знаеш, i я вже з поваги до самого себе не став би про таке нагадувати, але ж ти сам довiв мене до цього своiми обiцянками.

При цих останнiх словах до кiмнати ввiйшла служниця, щоб подивитися за вогнем у грубi. Щойно вона ступила за дверi, Оскар вигукнув:

– Але ж, батьку! Я цього не чекав. Якби я мав бодай одну невеличку iдею, скажiмо, щодо моеi дисертацii, яка вже десять рокiв лежить у мене в шухлядi й потребуе iдей, як солi, то, можливо, хоч i не конче, я, як це сталося сьогоднi, примчав би з прогулянки додому й сказав би: «Батьку, менi пощастило – на думку спала така й така iдея».

І якби у вiдповiдь ти своiм гiдним шаноби голосом знов кинув менi в обличчя тi самi докори, тодi моя iдея просто розвiялася б, i менi довелося б одразу ж якось вибачатись чи й без вибачення повернутися та й пiти. Але ж сталося навпаки! Все, що ти кажеш проти мене, змiцнюе моi iдеi, вони народжуються й народжуються, набирають сили й сповнюють мiй мозок. Я пiду, бо лише на самотi можу дати iм лад. – У теплiй кiмнатi вiн важко сапав.

– А може, це ще одна капость, яких повно в твоiй головi, – промовив батько, дивлячись широко розплющеними очима. – Тодi я вiрю, що вона не дае тобi спокою. Та якщо до твоеi голови приблукае щось серйозне, до ранку вiд нього й слiду не залишиться. Я тебе знаю.

Оскар вивернув голову так, наче його схопили за горло.

– А тепер облиш мене. Нема чого марно лiзти менi в душу. Сама вiрогiднiсть того, що ти можеш правильно передбачити мiй кiнець, воiстину не повинна зваблювати тебе чинити менi перешкоди в моiх добрих намiрах.

Може, мое минуле й дае тобi на це право, але ти не повинен ним користатися.

– Тепер ти й сам добре бачиш, яка велика, либонь, твоя невпевненiсть, коли вона змушуе тебе висловлюватись отак проти мене.

– Нiщо мене не змушуе, – вiдказав Оскар, i потилиця в нього смикнулася. Вiн теж пiдступив до столу так близько, що вже годi було сказати, хто за ним господар.