Щоденники 1910–1912 рр.

Починае вiн кiлькома невимушеними фразами:

– Адже ви доктор Кафка? Давно вже цiкавитесь теософiею?

Але я вихоплююся наперед зi своею приготованою промовою:

– Я вiдчуваю, що велика частина мого ества прагне до теософii, та водночас мене сковуе перед нею неймовiрний страх. Я боюся, що вона викличе в менi нове сум’яття, яке стало б для мене великим лихом, бо вже причина й нинiшнього мого нещастя – це суцiль сум’яття. Воно викликане ось чим: мое щастя, моi здiбностi й будь-яка можливiсть приносити користь здавна пов’язанi з лiтературою.

І тут я переживав, звичайно, стан (не часто), який, на мою думку, дуже близький, пане докторе, до описаних вами станiв ясновидiння, – я щоразу цiлком перебував у полонi фантазii, але щоразу й сам сповнював таку фантазiю, вiдчуваючи себе не тiльки на межi власних можливостей, а й на межi людських можливостей узагалi. Одначе спокiйного натхнення, такого властивого, либонь, ясновидцевi, у такому станi в мене все ж таки не було, як не було його, по сутi, взагалi. Я роблю цей висновок з того, що найкращi своi роботи я написав не в такому станi. – Отже, лiтературi я не можу вiддатися до решти, як це мае бути, не можу з рiзних причин. З огляду на моi родиннi обставини, я не мiг би прожити з лiтератури вже через те, що моi роботи народжуються дуже повiльно й мають особливий характер; крiм того, мое здоров’я i вдача не дають менi жити, покладаючись на – у кращому разi – непевнi заробiтки. Тому я пiшов на службу в товариство соцiального страхування. Але тепер цi двi професii нiяк не можуть поладнати одна з одною й допустити, щоб ми були щасливi одразу всi трое. Найменше щастя в однiй iз них обертаеться великим нещастям у другiй. Якщо звечора я написав щось пристойне, то другого дня в конторi весь палаю й усе падае менi з рук. Цi митарства стають чимдалi нестерпнiшими. У конторi мене вистачае для виконання моiх зовнiшнiх обов’язкiв, але внутрiшнiх я не виконую, а кожен невиконаний внутрiшнiй обов’язок обертаеться нещастям, яке потiм мене вже не полишае. І до цих двох поривань, якi нiколи не примиряться, я маю додати ще й трете – теософiю? Чи не заважатиме вона першим двом i чи не заважатимуть першi двi i iй? Чи зможу я, чоловiк уже й тепер такий нещасний, довести всiх трьох до кiнця? Я прийшов, пане докторе, запитати у вас про це, бо вiдчуваю, що коли ви вважаете мене на це здатним, то я справдi зможу взяти все на себе.

Вiн слухав надзвичайно уважно, вочевидь зовсiм не стежачи за мною, цiлком перебуваючи в полонi моiх слiв.