Щоденники 1910–1912 рр.

Це стало вже традицiею в чотирьох друзiв – Роберта, Самуеля, Макса й Франца – щолiта або щоосенi використовувати своi коротенькi канiкули, щоб вирушити гуртом у подорож. Решту часу протягом року iхня дружба полягала переважно в тому, що раз на тиждень усi четверо залюбки сходились увечерi в когось удома, здебiльшого в Самуеля – як найзаможнiший, вiн мав простору кiмнату, – розповiдали один одному про се про те й попивали в мiру пиво. Коли вони близько пiвночi розходились, iхнi розповiдi жодного разу не вичерпувалися, бо Роберт був секретарем у якiйсь спiлцi, Самуель служив в однiй комерцiйнiй конторi, Макс був державний службовець, а Франц служив у банкiвськiй установi, отож майже все, з чим кожному з них випадало стикатися у себе на роботi за тиждень i про що решта трое не знали, треба було iм не тiльки швиденько розповiсти, а й з подробицями пояснити, а то ж вони нiчого не зрозумiють.

Та насамперед саме через те, що професii в них були рiзнi, кожен мусив знов i знов розтлумачувати рештi суть своеi роботи, бо всi ж вони були лише слабкi люди й не досить глибоко сприймали тi пояснення, а крiм того, вони були добрi друзi й раз у раз вимагали тих пояснень.

А ось iсторii про жiнок вони, навпаки, розповiдали не часто, бо коли Самуель особисто й любив ними посмакувати, то вiн не важився вимагати, щоб iхнi балачки вiдповiдали його вподобанням, хоча стара дiвка, яка приносила iм пиво, частенько здавалася йому приводом для розмови. Одначе смiялися вони в цi вечори так багато, що якось Макс, повертаючись додому, сказав: цей вiчний смiх, власне, навiюе смуток, бо через нього забуваеш про всi серйознi речi, з якими кожен усе ж таки досить часто мае до дiла.

Коли смiешся, то гадаеш, що для серйозного в тебе ще достатньо часу. Але це, провадив Макс, не так, бо серйозне ставить перед людиною, звичайно, вищi вимоги, i нема сумнiву, що в товариствi друзiв людина здатна вiдповiдати вищим вимогам, нiж на самотi. Смiятися, казав Макс, треба в конторi, бо чогось бiльшого там i не зробиш. Ця думка була спрямована проти Роберта, що багато працював у своiй мистецькiй спiлцi – завдяки йому вона аж молодшала – й заразом умiв у старому помiчати кумеднi речi, якими розважав друзiв.

Щойно вiн починав, друзi полишали своi мiсця, обступали його чи сiдали на стiл i реготали, а надто Макс iз Францом, так самозабутньо, що Самуель переставляв усi склянки на сусiднiй столик.