Щоденники 1910–1912 рр.

Чужа iстота мае тодi чаiтися в менi так чiтко й невидимо, як щось сховане в малюнку-загадцi, де нiхто нiчого не знайде, якщо не знатиме, що воно там таки е. Коли трапляються такi перетворення, менi особливо хочеться вiрити у потьмянiння власних очей.

1 жовтня. Учора в Старо-Новiй синагозi. Кол-Нiдре. Приглушене бурмотiння, мов на бiржi. У вестибюлi кухоль iз написом: «Щиросерда милостиня сама погамовуе невдоволення». Церковно-подiбний iнтер’ер. Трое побожних, вочевидь схiдних евреiв. У шкарпетках. Накинувши на голову молитовне покривало, посхилялися над молитовником, намагаючись стати якомога меншими.

Двое плачуть, розчуленi тiльки святом? В одного, мабуть, просто хворi очi, i вiн хутенько прикладае до них згорнену носову хустинку, а тодi одразу знов повертаеться до тексту. Спiвають не власне чи переважно не слово, а з-за слова добувають арабески з тонесенького плетива наступних слiв. Невеличкий хлопчик, не маючи жодного уявлення про це дiйство й змоги зорiентуватися, оглухлий вiд гармидеру, проштовхуеться крiзь натовп, його також штовхають. Схожий на продавця чоловiк за молитвою швидко розгойдуеться, що слiд розумiти лише як спробу якомога дужче, хоча й, може, нерозбiрливо, наголосити кожне слово, але голос при цьому вiн не надривае, щоправда, в такому гаморi наголосити щось виразно й твердо i не вдалося б. Сiм’я власника дому розпусти. У Пiнкасiвськiй синагозi юдаiзм захопив мене незрiвнянно дужче.

Позавчора. Одна дiвчина, еврейка з вузьким обличчям, чи, краще сказати, з обличчям, яке переходить у вузьке пiдборiддя, але розпушенi хвилястi коси немовби розтягують його в ширину.

Трое невеликих дверей, що ведуть з будинку до салону. Гостi, немовби у вартiвнi на сценi. Напоiв на столi майже не торкаються. Одна пласколиця в незграбнiй сукнi, яка починае погойдуватись аж у самому низу, де облямiвка. Декотрi тут убранi так, наче ляльки для дитячого театру, яких продають на рiздвяному базарi, тобто з рюшиками й сухозлiтками, сяк-так прилiпленими й пришитими, смикнеш – i вже вiдiрвав, та такi, що в пальцях розсипаються. Господиня з тьмяними бiлястими косами, туго накрученими на, безперечно, огидну пiдкладку, з рiзко загнутим донизу носом, лiнiя якого перебувае в якомусь геометричному спiввiдношеннi з обвислими грудьми i зi щосили пiдтягненим черевом, нарiкае на головний бiль, викликаний тим, що сьогоднi, в суботу, такий великий гармидер, а пуття з нього нема нiякого.

Щодо Кубiна. Історiя про Гамсуна викликае пiдозру.