Щоденники 1910–1912 рр.

Отож я втратив самовладання, в нестямi заходився битися в повiтрi, а найгiрше те, що нiхто не помiтив, що навiть щодо своiх супутникiв я повiвся, мусив повестися вiдверто по-зухвалому, я скорчив справжню гримасу, за яку повинен вiдповiдати; але ще гiрше те, що один iз моiх знайомих сприйняв мое зухвальство навiть не як рису вдачi, а як саму вдачу, вiн звернув мою увагу на те зухвальство й висловив свiй захват ним. Чому я втрачаю самовладання? Принаймнi тепер я кажу собi: ось поглянь, свiт дозволяе тобi бити себе, кондуктор i начальник залишилися спокiйнi, а коли ти виходив, начальник навiть кивнув головою.

Та це ще нiчого не означае. Ти нiчого не досягнеш, якщо втрачатимеш самовладання. Але що ти втратиш, крiм цього, iще в своему колi? На це запитання я вiдповiм тiльки так: краще нехай i мене б’ють у цьому колi, нiж самому бити когось поза ним. Але де в бiса те коло? Адже якийсь час я бачив його на землi, так нiби намальоване вапном, але тепер воно тiльки витае навколо мене, та навiть i не витае.

Нiч комети, 17–18 травня. Був iз Бляем, його дружиною й дитиною, часом дослухався до себе, немовби iзсередини, як ото до нявкання кошеняти, мимохiдь, але все ж таки.

Скiльки днiв знов нiмо пропливло повз мене; сьогоднi 28 травня. Хiба я не маю навiть рiшучостi щодня братися за ручку, за цей дерев’яний цурпалок! Менi вже здаеться, що рiшучостi я таки не маю. Я сiдаю за весла, катаюся верхи на конi, плаваю, лежу на сонцi.

Литкам це на користь, стегнам теж не вадить, черево ще сяк-так, але ось груди вже геть нiкудишнi, а як закину назад голову…

Недiля, 19 червня 1910 р. Поспав, прокинувся, поспав, прокинувся. Нiкчемне життя.

Як подумаю, то мушу визнати, що виховання в певному розумiннi завдало менi великоi шкоди. Я ж бо виховувався не десь у глухоманi, скажiмо, серед руiн у горах, щодо цього я не можу закинути жодного докору. Я ризикую, що цього не зрозумiе жоден iз цiлоi низки колишнiх моiх учителiв, але менi дуже, найдужче хотiлося б бути одним iз тих маленьких мешканцiв розвалищ, засмаглих, обпалених сонцем, що свiтило б з усiх бокiв крiзь руiни на байдужний плющ, хай навiть на початку я б i знемагав пiд тягарем своiх чеснот, якi буйно, мов бур’яни, розрослися б у менi.

Як подумаю, то мушу визнати, що виховання в певному розумiннi завдало менi великоi шкоди.