Щоденники 1910–1923 рр.

Оце почуття солiдарностi, яке мене тут сповнюе! У «Бiшофсберзьких дiвах» (чи правильна це назва?) йдеться про двох швачок, якi готують для нареченоi вiдбiлену тканину. Як ведеться цим двом дiвчатам? Де вони живуть? Що вони скоiли, що iх не беруть до п’еси, а дозволять лише знадвору, просто-таки потопаючи в потоках зливи, востанне притиснутися обличчям до шибки в каютi Ноевого ковчегу, щоб глядачi в партерi на мить угледiли щось темне?

17 грудня. На наполегливе запитання, невже нiщо не перебувае в спокоi, Зенон вiдповiв: «Чому ж, випущена стрiла перебувае в спокоi».

Коли б французи за вдачею були нiмцями, як би тодi нiмцi ними захоплювалися.

Те, що я так багато вiдклав i повикреслював, – а я вчинив так майже з усiм, що взагалi написав у цьому роцi, – принаймнi це також дуже заважае менi в творчостi. Адже це – цiла гора, в п’ять разiв бiльше вiд того, що я взагалi будь-коли написав, i вже самою своею масою воно притягуе до себе просто з-пiд пера все, що я пишу.

18 грудня. Якби були сумнiви в тому, що причина мого тривалого зволiкання з розпечатуванням листiв (навiть тих, в яких я не сподiваюся прочитати нiчого важливого, як, скажiмо, оцей останнiй), – це тiльки слабiсть i легкодухiсть, що примушують мене так само не поспiшати розпечатувати листа, як примушують не квапитись вiдчиняти дверi кiмнати, де мене, можливо, вже нетерпляче хтось чекае, тодi оце зволiкання з розпечатуванням листiв можна було б краще пояснити грунтовнiстю.

Отож якщо припустити, що я – людина грунтовна, тодi я повинен намагатись якомога вiдтягувати все, що стосуеться листа, тобто неквапно його розпечатувати, неквапно й по кiлька разiв перечитувати, довго обмiрковувати, готувати кiлька чорнових варiантiв вiдповiдi, перше нiж переписати начисто, а тодi ще й не одразу вiдiслати. На все це моя воля, от тiльки щоб зненацька не одержати листа, цього не уникнеш. Але я й це штучно вiдтягую, довго не розпечатую листа, вiн лежить передi мною на столi, весь час пропонуючи себе, а я весь час одержую його, але до рук не беру.

Вечiр, пiв на дванадцяту. Те, що я, поки не звiльнюся вiд своеi контори, просто втрачений, – це менi очевиднiше очевидного, йдеться лише про те, щоб якомога довше й вище тримати голову, аби не пiти на дно.