Щоденники 1913–1923 рр.

І це тодi, коли мое вечiрне спiлкування з В. зводилося до того, що я стукав iй умовним стуком, про який ми остаточно так i не домовились, у стелю своеi кiмнати, розташованоi пiд ii кiмнатою, вислуховував ii вiдповiдь, вистромляв голову з вiкна, вiтався, один раз вона благословила мене, один раз я впiймав кiнець стрiчки, яку вони спустила, годинами сидiв на пiдвiконнi, прислухаючись до кожнiсiнького ii кроку нагорi, будь-який випадковий звук помилково сприймав за умовний стук, наслухав, як вона покашлюе, як перед сном щось наспiвуе.

21 жовтня. Втрачений день. Побував на фабрицi Рiнггоффера, семiнарi Еренфельса, у Вельша, вечеря, прогулянка, й ось уже десята година. Весь час думаю про чорного жука, але не писатиму.

У невеличкiй гаванi одного рибальського селища споряджали до виходу в море барку. За роботою наглядав молодик у шароварах. Двое лiтнiх матросiв пiдносили до причалу мiшки та ящики, де iх приймав здоровенний чоловiк на широко розставлених ногах i передавав у чиiсь руки, що витикалися йому назустрiч iз темного нутра барки.

На великих тесаних каменях, якими було викладено рiг пiрса, напiвсидiло-напiвлежало п’ятеро чоловiкiв, пахкаючи на всi боки димом вiд люльок. Час вiд часу до них пiдходив чоловiк у шароварах, звертався з якимись словами й плескав iх по колiнах. Чоловiки звичайно дiставали з-за каменя в затiнку баньку, й вiд одного до одного мандрувала склянка з каламутним червоним вином.

22 жовтня. Надто пiзно. Солодкий присмак смутку й кохання.

Сидiти в човнi у сяевi вiд ii усмiшки. Це було найчудовнiше. Постiйно прагнути лише смертi й усе ж таки ще триматися – тiльки це i е кохання.

Вчорашне спостереження. Ситуацiя, яка вiдповiдае менi найбiльше: слухати розмову двох людей, що обговорюють справу, яка стосуеться iх безпосередньо, тодi як сам я маю до неi вiдношення лише дуже далеке, до того ж цiлком альтруiстичне.

26 жовтня. Сiм’я сидiла за вечерею. Через вiкна без фiранок було видно тропiчну нiч.

«То хто ж я такий?» – напустивсь я на себе. Я пiдвiвся з канапи, де лежав з пiдiбганими колiньми, й сiв. Дверi, що вели зi сходiв просто до моеi кiмнати, вiдчинились, i ввiйшов молодик iз похиленою головою й пильним поглядом. Вiн обминув, наскiльки це було можливо у вузькiй кiмнатi, канапу й зупинився в темному кутку бiля вiкна. Я хотiв був подивитися, що то за з’ява, ступив до чоловiка й схопив його за руку. Це була жива людина.