Щоденники 1913–1923 рр.

Вiн натяг фетрову шапочку, вiдкинув ковдру, вперся руками в край лiжка, неквапно поставив на пiдлогу ноги i взув високi домашнi пантофлi на ватi. «Ну ось, – подумав вiн, поглядаючи на дверi й покусуючи верхню губу, – тепер знов тихо. Але треба забезпечити собi надiйний спокiй, – сказав вiн потiм, узяв iз пiдставки кийка з роговою головкою, перехопив його посерединi й рушив до дверей.

– Там хто-небудь iще е? – запитав вiн крiзь замкненi дверi.

– Так, – почулася вiдповiдь. – Прошу вас, вiдчинiть.

– Вiдчиняю, – сказав Меснер, вiдiмкнув дверi й став iз кийком на порозi.

– Не бийте мене, – застережливо промовив студент i ступив крок назад.

– Тодi забирайтеся геть! – сказав Меснер i показав пальцем на сходи.

– Але я не маю права, – вiдповiв студент i так несподiвано кинувся до Меснера… (Запис уриваеться.)

27 листопада. Я повинен зупинитись, щоб вiд мене просто-таки не вiдмахнулись. Хоч я й не бачу небезпеки загубитись, а все ж почуваюся безпорадним i чужим.

Але твердiсть, якоi менi надае бодай щось написане, безперечна й прекрасна. Погляд, яким учора я подивився на все пiд час прогулянки!

Дитина двiрнички, що вiдчинила ворота. Загорнене в стару хустку, блiде, застигле й опухле личко. Вночi двiрничка носить ii з собою так до ворiт.

Двiрниччин пудель, який сидить унизу на сходах, прислухаеться до мого тупання, що починаеться вiд п’ятого поверху, проводжае мене поглядом, коли я проминаю його, й дивиться менi вслiд, коли я бiжу далi.

Приемне почуття довiри, позаяк вiн мене не боiться, я для нього – частина будинку i його звукiв.

Картина: хрещення юнги, коли судно перетинае екватор. Довкола вештаються матроси. На суднi, що його сходжено вже вздовж i впоперек, унизу й угорi, повсюду можна знайти мiсце, щоб посидiти. Здоровеннi матроси висять на суднових трапах, упираючись могутнiми крутими плечима й ногами в корабельну плоть, i спостерiгають виставу внизу.

4 грудня. Якщо поглянути збоку, то це просто жахливо – померти чи навiть накласти на себе руки дорослим, але молодим. Пiти з життя в цiлковитому сум’яттi, яке мало б сенс, коли б йому судилося розвиватись далi, пiти без надii чи з единою надiею, що твою появу в життi за великим рахунком вважатимуть такою, яка не вiдбулася. Ось у якому становищi я мiг би тепер опинитись.