Щоденники 1913–1923 рр.

Одружений товариш – уже не товариш». Фелiкс нiчого не сказав, та й не мiг, звичайно ж, нiчого сказати, але вiн i не хотiв.

Зошит починаеться з Ф., яка 2 травня 1913 року запаморочила менi голову, цим початком можна й завершити зошита, тiльки замiсть «запаморочила» треба вжити гiрше слово.

16 лютого. Змарнований день. Єдиною втiхою стала надiя на кращий сон, яку подала вчорашня нiч.

Увечерi пiсля роботи я, як завжди, повертався додому, i раптом з усiх трьох вiкон Генцмеровоi квартири, так нiби там чигали на мене, жваво замахали руками, щоб я до них пiднявся.

22 лютого. Хоч моя невиспана голова вгорi лiворуч аж колеться вiд тривоги, я, мабуть, усе ж таки ще здатний закласти спокiйний початок чогось бiльшого й цiлiснiшого, в якому мiг би про все забути й усвiдомлювати лише те добре, що е в менi.

23 лютого. Їду. Лист вiд Музiля[6 - Роберт Музiль, письменник.]. Тiшить мене й засмучуе, бо я нiчого не маю.

З ворiт вiлли верхи на гарному конi виiздить молодик.

Коли баба помирала, бiля неi випадково виявилася тiльки медична сестра.

Ця розповiдала, що перед самою смертю баба трохи звелася на подушцi, так що здавалось, нiби вона когось шукае поглядом, а тодi спокiйно знов лягла й померла.

Мене, поза всяким сумнiвом, з усiх бокiв облягла пригнiченiсть, але я запевне ще не зовсiм iз нею зрiсся, часом я помiчаю, що вона попускае i ii можна розiрвати. Для цього е два засоби: одруження або Берлiн, другий надiйнiший, перший простiший i привабливiший.

Я пiрнув i швидко зорiентувався. Невеличка зграйка чимдалi щiльнiшою вервечкою пропливала повз мене й губилася в зелених заростях. Передзвiн вiд води, яка переливаеться туди-сюди, – фальшивий.

9 березня. Рензе ступив кiлька крокiв напiвтемним коридором, вiдчинив невеликi, обклеенi шпалерою дверi до iдальнi й, майже не дивлячись туди, сказав до надмiру гамiрного товариства:

– Прошу вас, не галасуйте так. У мене гiсть. Зважте на це хоч трохи.

Простуючи до своеi кiмнати й чуючи, що гамiр не стихае, вiн на мить зупинився, хотiв був знов пiти туди, але передумав i повернувся до своеi кiмнати.

Край вiкна там стояв юнак рокiв вiсiмнадцяти й дивився вниз у двiр.

– Уже спокiйнiше, – сказав вiн, коли ввiйшов Рензе, й пiдвiв до нього свiй довгий нiс i глибоко посадженi очi.

– Де там спокiйнiше, – промовив Рензе й зробив ковток iз пивноi пляшки, що стояла на столi. – Спокiйно тут узагалi не бувае. Доведеться тобi, хлопче, звикати.