Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857

 Брюллова и с сею целию посещать художественные классы императорской Академии и представляя при сем выданный мне от сей Академии на жительство билет и рисунки с натуры – прочих же документов никаких не имею, покорнейше прошу Совет Императорской Академии художеств принять меня в число вольноприходящих учеников, посещающих художественные классы, причем обязываюсь ежегодно вносить следующую плату за билеты для входа в рисовальные классы и в точности исполнять все, что о вольноприходящих учениках постановлено; а равно посещать и классы наук по избранному мною роду художеств, в Академии преподаваемых; в случае же неисполнения сего, подвергаюсь строгой ответственности.

Тарас Шевченко подписался

10 декабря 1840 года.

1841

7. Т. Г. Шевченка ДО Г. Ф. Квiтки-Основ’яненка

19 лютого 1841. С.-Петербург

С.-Петербург – февраля 19. 1841.

Або проклятi поштарi не довезли мого письма до вас, або ви його прочитали та розсердились на мене. Що-небудь та е. Нехай же що е, то те й буде, а я таки знову буду просить вас, щоби ви, коли буде ваша ласка, прислали менi дiвочу сорочку, гарно пошиту, плахту, стрiчок зо двi, та й годi.

Пришлiть, будьте ласкавi. А коли прислать не можна – то ради великого Бога, й високого неба, й широкого моря, не сердьтесь на мене, хоч воно й справдi е за що. Як-таки нi з сього нi з того, зроду чоловiка в вiчi не бачив, – а прошу того, що треба купить за грошi, та, може, ще й не за малi. Що ж маю робить!!! Наймав прокляту московку – i дуже делiкатну мадам, щоб пошила менi дiвочу сорочку, – не втне та й годi, хоч кiл на головi теши, вона таки своеi. Що тут на свiтi робить! Попросив би батька, матiр, щоб прислали, та ба, де iх взять,

i на Украiнi

Я сирота, мiй голубе,

Як i на чужинi.

Тiлько й рiднi, що ви днi… Не цурайтеся ж, любiть мене так, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, нiхто на всiм свiтi. Ваша «Маруся» так менi вас розказала, що я вас навилiт знаю.

Далебi правда, частенько сижу собi один в чужiй хатi та й думаю – гора з горою не сходиться, а чоловiк з чоловiком спiткнеться. Що-то якби благословив милосердни[й] Бог нам з вами зострiнуться.

Ото б побалакали! ух, аж душно!! Авжеж, коли не вмремо, то дiждемо, хоч i не швидко, матерi його ковiнька, а колись-то буде. Я, не вам кажучи, пустився в малярство. Трошки пiзненько, а коли, каже, взявся, то вези до краю. Не хочеться, щоб москалi насмiялись.