Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857

«А нуте, – кажу, – хлопцi, дiвчата! Мотнiтеся швиденько, зиськайте менi плахту, дiвочу сорочку з ляховками, стрiчки, ленти, давайте усього…» Бiгають моi, повисолоплювавши язики, а я взяв та й занедужав собi гарненько, лежати не лежав, а так свiтом нудив, усе менi остило та опоганiло, нiчого i не робив. Що спитаюсь хлопцiв: «А що, е?» – «Нема», – кажуть. – «Шукайте, – кажу, – щоб ви показились». Та й лаю таки. Ось-ось вже трошки очуняв у пiст, iще, далебi, не було Вашого другого письма, а я принявся пильно за Вашее дiло.

«Нема, – кажуть, – хоч з собаками ськать, так нема». – «Як таки нема? Адже не голi дiвчата ходють, чим-небудь прикривають i се, i те, i усяке грiшне тiло». – «Еге, – кажуть, – нема вже в них такой моди, щоб у плахтах ходили, понадiвали ситцьовi юпки (себто по-нашому спiдницi) та холстинковi копоти; сорочки вже без ляховок носять, бо не подоба виставляти сорочку iз-пiд копота; на головах лент не покладають, а, пов’язують платком, по-модному, по-дiвочи, бо вже й мужичка хоче, щоб думали, що вона е панночка».  – «А щоб ви, – кажу, – ошкурились з вашими модами. Нехай вже панii дурiють з модами, а то вже i нашi туди ж. Де ж найду я такого добра, якого менi треба?» – «Треба, – кажуть, – посилати по селам, у глуш, де ще не чули про сii моди». Нехай i так. Так от, батечку! Бач, який наш Харкiв став модний собi на лихо! Так ми, поки знайдемо те, що Вам треба, ось що з жiнкою моею сконпонували. Нехай лишень отце зiйде повiдь, що можно буде допхатися у наш город, що й близенько вiд нас, i бачимо по усяк час, так вода залила, нiкуди переiхати, так тодi купимо куклу та i вберемо ii у плахточку, i у запасочку, i льолечку дамо, яку треба, i коси заплетемо, i скиндячки положимо та й пошлемо до Вас на женихання, поки достанемо справжню справу. А другу рiч поведши, хоч i поставимо Вам настоящу плахту i усе, як треба, то чи зумiе ж хто у Вас нарядитись по-чоловiчому? Еге! Глядiть, щоб плахти задом наперед не надiли! Та й голови не вбере нiхто, коли не хрещений по-нашому; а на куклi лучче буде усе видко. А ще i те скажемо: що Ви знайшли грацiозного, як письменнi кажуть, коли дiвка Богу молиться? Вона не буде у своiм нарядi молитися. Вона усе з себе познiма, гарненько посклада та у однiй льолi i стане молитись. Бог, каже, простить, а так легше, та й стане знай хреститись, поки чита своi молитви, а поклона не вдарить.