Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857

Ну, та нехай стара в’язне – бiльше м’яса буде, роздобудемо як-небудь, а поки що ось що: Чорноморський ваш побит у цензурному комiтетi, цензор Корсаков говорить, що нiчого не вимараемо, коли хочете, каже, то не читаючи подпишу. Моторний, спасибi йому, не знаю, що скаже театральний, як до його дiйде, але, здаеться, що й той моторний, побачимо, як тiлько все кончиться, то дам звiстку. Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спiткав i за який грiх, що я оце сповiдаюся кацапам черствим кацапським словом.

Лихо, брате отамане, ей-богу, лихо. Це правда, що окроме Бога i чорта в душi нашiй есть ще щось таке, таке страшне, що аж холод iде по серцевi, як хоч трошки його розкриеш, цур йому, мене тут i земляки, i не земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хiба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом. Що нам робить, отамане-брате? Прать против рожна чи закопаться заживо в землю – не хочеться, дуже не хочеться менi дрюковать «Слепую», але вже не маю над нею волi, та цур iй, а обридла вже вона менi. Присилайте, будьте ласкавi, що ви там маете доброго, та не журiться, компонуйте, нехай вам Бог помага. Скомпонував я ще драму чи трагедiю в трьох актах, зоветься «Данило Рева». Не знаю, що ще з неi буде, бо ще i сам не читав, прочитаемо вдвох, як приiдете, бо я таки вас зимою сподiваюся, а весело б було, матерi його ковiнька. Кiндрат каже, що iз хати б не виходили, все б сидiли та балакали, та галушки б та всяку всячину варили, та спiвали б, та танцювали. Приiзжайте, голубчику, коли можна буде, а поки що поклонися своiй любiй жiнцi. На сiм тижнi побачу ваших дiточок, бо поiду в Царське] С[ело]. Бувай здоров, мiй щирий рiдний брате отамане, згадуй, коли будеш мать час згадать, сiрому Т. Шевченка.

22. Т. Г. Шевченка до П. М. Корольова

18 листопада 1842. С.-Петербург

Ноября 18 – 1842.

Спасибi тобi, мiй голубе, що хоч ти мене не забуваеш: прочитав я твое ласкаве письмо тiлько позавчора, бо позавчора вернувся в Петербург. Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину.

Пливши в Стокгольм, я скомпонував «Гамалiя», невеличку поему, та так занедужав, що ледви привезли мене в Ревель, там трошки очуняв. Приiхав у це прокляте болото та й не знаю, чи вже й виiду. Хоч лiкар i говорить, що ничево, одначе так кивне головою, що аж сумно дивиться. Сьогоднi оце трошки легше стало, можна хоч перо в руках удержать. А, лебедику, як не хочеться кидать землю, хоч вона й погана! а треба буде, хоч воно ще й рано.