Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857

Ще ось що, намалював я се лiто двi картини i сховав, думав, що ви приiдете, бо картини, бачте, нашi, то я iх кацапам i не показував. Але Скобелев таки пронишпорив i одну вимантачив, а друга ще в мене, а щоб i ця не помандрувала за яким-небудь москалем (бо це, бачте, моя «Катерина»), то я думаю послать ii до вас, а що вона буде коштувать, то це вже ваше дiло, хоч кусок сала, то й це добре на чужинi. Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своiм москаликом i вертаеться в село, у царинi пiд куренем дiдусь сидить, ложечки собi струже й сумно дивиться на Катерину, а вона сердешна тiль не плаче та пiдiймае передню червону запащину, бо вже, знаете, трошки тее… а москаль дере собi за своiми, тiлько курява ляга – собачка ще поганенька доганя його та нiбито гавкае.

По однiм боцi могила, на могилi вiтряк, а там уже степ тiлько мрiе. Отака моя картина.

Коли вподобаете, добре, а нi, то на горище, поки я приiду, а вже коли приiду, то не виганяйте мiсяць або другий, бо в мене i на Украiнi, окроме вас, нема пристанища, а я вам що-небудь намалюю.

Спасибi вам i за ласкаве слово про дiтей моiх «Гайдамакiв». Пустив я iх у люди, а до цii пори ще нiхто й спасибi не сказав. Може, й там над ними смiються так, як тут москалi зовуть мене ентузiастом, сирiч дурнем. Бог iм звидить, нехай я буду i мужицький поет, аби тiлько поет, то менi бiлше нiчого i не треба. Нехай собака лае, вiтер рознесе. Ви, спасибi вам, боiтеся менi розказувать про людей – цур iм, покоштував уже я цього меду, щоб вiн скис.

Бачив я вчора вашого хлопця рисунки, добре, дуже добре, тiлько треба йому другого майстра, бо вiн тiлько яблука та огiрки i малюе, а це така рiч, що серце не нагодуеш.

А з його був би добрий маляр, бо воно хлоп’я до всього беруче.

Обiцянку пришлю вашим дiвчатам к Великодню, а може, й раньше, коли впораюсь. Тiлько не ту, що вам писав, а iншу, по-московському скомпоновану. Щоб не казали москалi, що я iх язика не знаю. Бувайте здоровi, нехай з вами дiеться все добре, i не забувайте щирого вашого Т.

 Шевченка.

24. Т. Г. Шевченка до Я. Г. Кухаренка

31 сiчня 1843. С.-Петербург

Отамане! Шкода, що в тебе руки не такi довгi, щоб досягти до моеi чуприни, а воно б добре було. Якби нiколи, або нездужав, або що-небудь таке, то ще б нiчого, а то все так як треба, та ледащо, не вам кажучи, хоч i сором, та що маю робить – такий уже вдався. Тепер зачну: спершу. Як будете ви менi розказувать про вареники та проче, то я вас так вилаю, як батька рiдного не лаяв.