Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857

Посилаю тобi Лермонтова – да сержусь я на тебе, що не прописав нiчого бiльш; поки я тут iще (мабуть, до марта), пиши про все, що тобi треба iз такого, чого нема в Оренб[урзi], а що е там, то все тобi буде од Федора – ради Христа пиши про все, все, чого забажаеш. Уже чи гнiвавсь би, чи нi, а послав би я тобi сигар, та боюсь i то посилать прямо на твое iм’я, бiльш од того боюсь, щоб петербургский штемпель не кинувся в очi, щоб у тебе не одобрали всього, да щоб ще не запретили i зовсiм писать i тобi, i до тебе.

Сiе письмо получиш iз Оренб[урга].

Сьогоднi менi сказали, що нiчого i хлопотать тут, – нiхто нiчого не схоче, а що можна буде (що обiщали) визволить тебе iз казарм i перевести в Оренб[ург], похлопотавши там, дома… дай то Господи!

Чернишов дав менi строку до вiвторка – до завтра, i немае нiякоi чутки. Або не був, або нiчого доброго нема. Що скаже, зараз буду писать. Кланяються тобi обидва Єзучев[ськ]i. Дай тобi Боже здоров’я, хоч одного здоров’я… Да не забувай i на мене.

Прощай, братику-соколику.

Може, ще i в iншiй долi прийдеться обiгти тебе.

107. А. І. Лизогуба до Т. Г. Шевченка

23 лютого 1848. Одеса

23 февраля 1848. Одесса.

Позавчора одiбрав я третiй лист Ваш, коханий друже, вельми Вас за його дякую, радiю i хвалю Господа, милосердого нашого Спасителя, за те, що вiн Вас пiддержуе, кохае i шануе. Кохае, скажете, може, а наслав таку годину, у якiй Ви тепер, i нудьга i болiзнь, а я все-таки кажу – кохае. Не един хлiб есть на потребу чоловiку, но i всяк глагол Господень.

Не о едином тiлi маемо думать i трудитися, треба i за душу мiркувать; а я вже це добре знаю, на собi бачив, що в знегодi чоловiк лучший серцем, легше прощае свого ворога, швидче помагае тому, хто помочi просить, а коли чоловiк душою лучший, то й до Бога йому ближше, тодi вiн душу свою спасае; тим-то й Господь наш милосердий кого жалуе, того до себе привертае сльозами да знегодою, i благо чоловiковi тому, коли зумiе почуть голос Спасителя, i коли не з скорбiю, а з радостiю при[й]ме лобзанiе Господне.

З Вашого листа, з того, що Ви менi кажете про мою тугу, менi здаеться, що Ви недолю свою несете, як треба християнину, i за цее-то я дякую Господа; бо покорность Його святой волi е настоящее щастье чоловiку на землi. – Об собi скажу, що я не жалкую на Бога за те, що Вiн взяв до себе мою Лiзу, а дякую i хвалю. А писав Вам про се удруге, бо не знав, чи ви при[й]няли мiй перший лист, писаний у октябрi.