Від гвинта

У п'ять мiсяцiв Олена залишилася на руках у бабусi, i, тiльки завдяки ii душевноi любовi i ласки, змогла вирости i отримати хорошу освiту. Батько Олени поiхав на Пiвнiч i так i не повернувся до доньки. І що з ним сталося, Олена не знала.

Коли закiнчив з валiзою Олени, оголосили мiй рейс. Летiти вже не хотiлося, i я чесно зiзнався в цьому Оленi. Вона, дивуючись, знизала плечима i хотiла пiти.

– Олена, Бог з ним, з вiдпусткою, я ще встигну полетiти. Давайте я вам допоможу.

На мiй подив Олена погодилася, щоправда, перш нiж я взявся iй допомагати, вiдправила мене в касу здати квиток.

– Мiшо, може, все-таки полетите? – запитала вона з посмiшкою. – Не можна ж бути таким легковажним.

Нiчого не вiдповiдаючи, кулею побiг у касу. Повернувшись, не знайшов на мiсцi Олену. Вибiгши на вулицю з переляканими очима, побачив ii на автобуснiй зупинцi i радiсно помахав рукою.

– Я думала, що все-таки передумаете i полетите, i не стала вас чекати, – сказала вона i взяла мене за руку.

Тепло, що йшло вiд руки Олени в одну мить змусило забути про те, що ми десять хвилин тому познайомилися.

Я глянув у ii великi, чистi очi i розумiв, що Олена створена лише для мене одного. Вже в автобусi, по дорозi в мiсто, ми з нею розмовляли як старi, добрi друзi i я нi крапельки не шкодував про те, що не полетiв на вiдпочинок. Олена дiлилася враженнями вiд поiздки i показувала фото. Я розповiдав iй про вiйськове училище i роботу.

Дiвчина реготала, коли я пошепки говорив про своi успiхи та невдачi на службi.

Два роки спiльного життя з нею пролетiли непомiтно. Я був щасливий i збирався зробити пропозицiю об,еднати нашi долi. Якби не нещасний випадок. Взимку Олена поверталася додому з роботи i переходячи дорогу на пiшохiдному переходi потрапила пiд машину. Безглузда смерть назавжди позбавила коханоi людини. Водiй на джипi був в мотлох п'яний i забрав життя ще кiлькох людей. Потiм був суд, вирок. Я хотiв задушити цього покидька власними руками на судi, i якщо б не конвой, лежати б йому на кладовищi.

Мене силомiць вiдтягнув адвокат i вивiв iз зали засiдань. Туди я бiльше не повернувся. Протягом наступного року безпробудно пив. Не мiг забути Олену i часто ночами вiд самотностi ридав у подушку. Ночами, закриваючи очi, я бачив ii в блакитнiй сукнi, як i при першiй нашiй зустрiчi в аеропорту. Вона стояла i посмiхалася. Намагаючись до неi дотягнутися, хапав руками повiтря i падав з дивана. Важкий час, який я не зможу забути до смертi.