Татку-у-у

– Спiткнувся, спiткнувся, але я не про те – я згадала…

– Може, про свого Василя, який забувся про жiнку й дитину?

Галина спохмурнiла.

– Ти добре знаеш, що вiн у вiдрядженнi.

Вона вийняла з шухляди невелике фото i, з нiжнiстю вдивляючись у нього, додала:

– А ми його чекаемо. Так, синку? І нiхто нам бiльше не потрiбен!

– Вже майже пiвроку його немае. Що ж це за вiдрядження таке?

– Я вже звикла… І взагалi… Давай-но працювати, звiт не чекатиме!

У кiмнатi знову якийсь час лунало клацання рахiвниць.

Але робота вже не могла переважити настирливого рою думок.

Вiд'iзди, приiзди… У його вiдсутнiсть вона народила Алiнку. А коли повернувся з вiдрядження, такi бучнi хрестини влаштував, що довелося позичати грошей до зарплати, але ж так гарно все вийшло… У нього все завжди легко й гарно виходило. Хоча… Галинi того вечора довелося бiльше бути коло дитини – надто слабенькою та народилася. Але була рада вже тому, що вiн поряд. Василь веселився, танцював, спiвав – був душею компанii.

Щоправда, пiсля одного з перекурiв надворi, повернувся iз синцем пiд оком. Вiдбувся жартом, коли запитували – спiткнувся, мовляв, у пiтьмi – всi смiялися. Згадала – сталося те пiсля танцю з сусiдкою Нiною, яку, танцюючи, вiн раз по раз пiдхоплював на руки. Це йому завжди подобалося, i силу мав неабияку. А очi у Нiнчиного Бориса, ой, як зле тодi виблискували. Та iй тодi й не думалося про щось недобре. Розумiла, то все жарти, бо вони були молодi й живi, а пекло вiйни, клекотiло за тисячi кiлометрiв вiд них.

Вiд'iзди, приiзди. Доня пiдростала, проте часто хворiла. Заради дитини Галинi довелося залишити роботу. Дiвчата забiгали, все рiдше й рiдше, бо мали свiй клопiт. Всиль тiльки на порiг – вiдразу ж тут як тут друзi, знайомi. А якщо гульки не вдома, то десь, а iй знову однiй з маленькою залишатися. Та терпiла. Тому що, не багато жiнок в той важкий час могли похвалитися, що мають поряд чоловiка. Вона ж знала, що ii Василько завжди повернеться додому. Через кiлька днiв, через тиждень, а повернеться – бо не на вiйнi.

А потiм сталося нещастя – недовга хвороба i смерть Алiнки. Для Галини це було удвiчi важче, адже чоловiк, як завжди був у вiдрядженнi. Грошей, залишалося обмаль, чомусь не передавав i не висилав. Довелося навiть продати улюблене плаття, у якому вона дуже йому подобалася. «Добре, що не помiтив того». Галина вину, що не змогла вберегти доньки, взяла повнiстю на себе: адже вiн важко працював на «трудовому фронтi».