Билиці та вигадки нашого футболу

У нашу вузеньку кiмнату на другому поверсi Великоi Пiдвальноi № 36 любив заглянути на вогник Костянтин Васильович Щегоцький, що мешкав неподалiк, – провiдний форвард i капiтан довоенного киiвського «Динамо». Його ми слухали, роззявивши роти. Одного разу в 1970-му щуплий Щегоцький зiткнувся в редакцiйному коридорi з широкоплечим рудоволосим хлопчиною (рот до вух, обличчя у вiспинах i веснянках), церемонно розкланявся з ним, а нам кинув:

– Хутчiше за тим хлопцем, берiть у нього iнтерв'ю.

Ми не знали. Але здогадувалися, що рудоволосий центр нападу на прiзвище Блохiн, який тiльки-но повернувся з першоi зарубiжноi поiздки у складi юнацькоi збiрноi СРСР, шитий не ликом, а вельми мiцними нитками, якими ранiше зшивали шкiряну оболонку футбольних камер. Вiщун Щегоцький, як завжди в зрiлi роки, мав рацiю.

Тинятися довгими редакцiйними коридорами, де ми i в настiльний тенiс умудрялися грати, i до новеньких спiвробiтниць залицятися, було весело i повчально. Скiльки вiдомих осiб траплялися назустрiч! Акопов i Подольський, Колчинський i Людмирський, Теппер-молодший i Ошенков-старший, Мурашов i Щанов, Виставкiн i Денисенко – всiх не перерахуеш, хоча треба було б.

У жовтнi 1967 року, напередоднi першого домашнього матчу киян в Кубку чемпiонiв, головний редактор Всеволод Дмитрук доручив менi взяти iнтерв'ю у майстра iнструментального цеху з Бердянська Євгена Головашова. Гiсть жадав потрапити на iсторичний поединок динамiвцiв з шотландським «Селтiком» i пропонував навзамiн унiкальний документ – квиток, датований 22 червня 1941 року, на матч – вiдкриття нового киiвського стадiону iменi Микити Хрущова, що так i не вiдбувся, мiж господарями i московською командою ЦДКА.

Докладнiше я розповiм про це в роздiлi, присвяченому стадiонам столицi Украiни.