Князь-варвар

Чорнобог неймовiрно зрадiв такому переродженню: «Ось ти явився у цей Чорний Свiт, мiй кревний син. Ти моя сила i моя надiя».

Святовид помiтив, що дiтлахи дивляться на нього широко розкритими очима, намагаючись уявити все мовлене ним. Всеслав повертiв голiвкою, а малолiтнiй Добромир продовжував сидiти iз розкритим ротом.

– А що з бiлим пером? – клiпнувши очима, по-дитячому наiвним голоском запитав Позвiзд, – до кого воно потрапило?

– Так, – пожвавiшав Всеслав, пiдтримуючи брата, – а бiле перо на кого перетворилося?

– Мабуть, на бiлого Змiя, – раптом зробив припущення Добромир-молодший.

– Бiле перо з Сокола-Рода впало у Вирiй, – усмiхнувшись продовжив свою розповiдь Святовид. – Пiдхопив те перо Бiлобог, подивився на нього, та раптом його здолав крiпкий сон. Проснувшись, Бiлобог почав вчиняти так, як йому увi снi повелiв Сокiл-Род. А повелiв вiн йому вiдломити вiд Дуба-Стародуба гострий утинок гiлляки i вдарити ним себе у стегно.

Так i вчинив Бiлобог, вдаривши себе у праве стегно, та так сильно, що з рани бризнула гаряча червона кров. Змочив у своiй кровi Бiлобог перо, а потiм тричi сплюнув на нього i сталося диво. Те бiле перо, окроплене гарячою кров’ю, раптом перетворилося на могутнього велетня. Був той велетень мiцний, наче з каменю витесаний, золоточубий, срiбновидий, з пучком вогненних стрiл у десницi. Зрадiвши цьому дивовижному перевтiленню, гучно мовив Бiлобог: «Вiтаю твое народження, сину мiй! Ти е Перун, захисник Вирiю i усього Бiлого Свiту. Ти е моiм вiйськом i моею силою i надiею. Сила твоя у вогненних стрiлах, що iх народжуватиме твоя Свята десниця».

– Бачиш, не Змiя бiлого було творено, а самого Перуна, Бога нашого, – повчально прошепотiв Позвiзд Добромиру, пiднявши догори вказiвний палець правоi руки.

Добромир кивнув голiвкою, але нiчого не вiдповiв, можливо, вiн знiяковiв вiд того, що помилився у своему припущеннi, тому озирнувшись зиркнув на дiда, а тодi поглянув на Святовида.

– Добромире, я також думав, що з пера буде творено бiлого Змiя, – пiдтримуючи брата, промовив Переслав, втягнувши шию у плечi, наче соромлячись свого зiзнання.

Пiдбадьорений Добромир усмiхнувся, поглянувши iз вдячнiстю на брата. Позвiзд же знизнувши плечима, наче граючи якусь гру, зиркнув iз-пiд лоба на обох братiв i вони всi трое розсмiялися.