Князь-варвар

Навколо ще лунав дзвiн мечiв i стогiн поранених, а також тих печенiгiв, яких когортнi воiни добивали, щоб нiкого iз наглих зайд, крiм iхнього ватажка, якого взяли у полон, не лишати живим.

Ворог не розрахував власних сил, не сподiваючись на таку рiзку вiдсiч дружинних воiнiв. Крiм того Боги останню мить все змiнили, врятувавши вiд пiдступноi стрiли дружинного командира, закривши його тiлом свого слуги, молодим волхвом. Всi розумiли, що якийсь зрадник попередив ворогiв про те, що цiею дорогою будуть iхати поважнi мужi переяславськi.

Вороги мiркували одним пострiлом вбити ватагу, а тодi розiбратися iз дружинниками, якi мали залишитися без командира. Але так не сталося, тому що Боги продовжували оберiгати свою землю вiд ворожих пiдступiв.

Святовид, якого Боги використали у своему промислi, лежав на руках у батька i то вертався до пам’ятi, то знову вiдходив у iншi свiти.

– Командире, – пiдiйшов молодий воiн Данеслав i звернувся до Мечислава, – всi вороги, окрiм iхнього ватажка, мертвi.

Добромир, почувши останнi слова, обережно поклав пораненого сина на землю, пiдвiвся i озирнувся навкруг. Побачив посадника переяславського, який стояв тут неподалiк i тримався правою рукою за неглибоку рану на лiвому плечi.

– Мечиславе, Дзвенимире, на цьому наша подорож закiнчуеться. Ми повертаемося до Переяслава, – на якусь мить старий боярин запнувся i важко задихав, торкнувшись руками грудей.

Всi присутнi промовчали. Нiхто нiчого не мовив у вiдповiдь на слова Добромира. Тi, що залишилися живими, бiльшiсть мали рiзнi поранення, але всi були радi i дякували долi, що залишилися живими, на вiдмiну вiд шiстьох дружинних воiнiв, якi переступили межу i вiдiйшли у свiт прабатькiв.

– Дзвенимире, тебе прошу, вiзьми ворожого ватажка i вирви з нього iм’я зрадника, – промовляючи останнi слова, Добромир зцiпив зуби i стиснув пальцi в кулаки, – а тодi ми разом вирiшимо, що з ними робити.

Не звично було бачити таким Добромира. Завжди з виду вiн був наче з крицi. Нiколи сльозини не побачиш на його повiках.

А зараз все змiнилося, сльози котилися по щоках боярина. Такого випробування Богiв серце Добромира не могло витерпiти.

– Не сумнiвайся, Добромире, вiн менi все розкаже. Ще до вечора цей зайда пожалкуе, що залишився живий, а не лiг у цiй сiчi. Його смерть не буде смертю воiна i вiн вкаже на зрадника, – промовив посадник, кривлячись вiд болю, а у думках дякуючи Богам, що вберегли вiд поiздки цим злощасним трактом сина Люта.