Князь-варвар

І Боги iз вдячнiстю приймали це жертвоприношення, завдяки чому Великий князь киiвський ставав все могутнiшим, а Верховний волхв, здавалося, все бiльше починав розумiти Богiв, i вiдгадувати iхнi потаемнi бажання. Хоча сьогоднi Боги довго вагалися, iх збентежила, а можливо, навiть i образила, вiдсутнiсть на ритуалi Великого князя киiвського Володимира Святославовича. Але врештi-решт, власна кров Святозара, яка була пролита на Алатир-камiнь перед Богами, переконала iх i вони прийняли цю самовiддану жертву свого вiрного слуги, Верховного волхва.

Святозар втомлено усмiхнувся, вiн був щасливий вiд сподiяного ним, але вiдчувши, що в головi паморочиться i сили залишають його, зрозумiв, що настав час полишати священне коло. «Зараз слiд залишити Богiв у спокоi, нехай вони насолоджуються моею жертвою», – помислив Верховний волхв, поглянувши ще раз спочатку на своi руки, потiм на жертовний вiвтар, а тодi на витесану могутню подобу Бога. Можливо, Святозар хотiв ще раз переконатися, що його жертва не була марною.

– Моя жертва не може бути неприйнятою, я вчинив так, як того жадали Боги, – ледь чутно, але впевнено прошепотiв Святозар i зробив першу спробу пiднятися, щоб пiти, полишити священне коло святилища, але його зусилля були марними, йому бракувало життевих сил. Саме тих життевих сил, якi були вiдданi сьогоднi Богам.

Святозар зiбрав докупи всi зусилля i зробив ще одну спробу пiднятися. Знову марно. Життева сила Верховного волхва розтiкалася по жертовному каменi i бiльше йому не належала.

В головi паморочилося, безсилля швидко розбiгалося по всьому тiлу, займаючи мiсце втраченоi кровi. Верховний волхв важким порухом руки прибрав iз чола темне довге волосся, що спадало йому на очi, i важко зiтхнув. Надто великою була сьогоднi його жертва. Ще нiколи Святозар не вiддавав Богам настiльки багато своеi кровi, але на це була не його воля. Це була воля Богiв.

«Князю, Великий князю, як ти мiг знехтувати нашими Богами», – з важкiстю в серцi, вже не шепотiв, а думав Святозар. У нього не було сил ворушити губами i вiн безнадiйно розумiв, що йому немае звiдки чекати на допомогу.

Нiхто не посмiе переступити межi священного кола i прийти йому на допомогу. Вiн, Верховний волхв, мiг сподiватися лише на Богiв, яким бiльше половини свого життя вiрно i вiддано слугував. Вiн вiрив i покладався на них, але сили чомусь не надходили.

«Боги не вiдпускають мене, Вони хочуть, щоб я залишився тут. Вони хочуть, щоб я роздiлив з ними свою ж власну жертву.