Соломія Крушельницька

«Tygodnik Polski» писав пiсля перших виступiв Крушельницькоi на варшавськiй сценi: «Такий голос, виразна вимова i висока музикальнiсть – це великi достоiнства, що можуть бути всiм для спiвачки. Але Крушельницька, крiм цього, мае ще дуже важливi сценiчнi переваги: вона не женеться за голосовими ефектами, а весь свiй художнiй iнтелект за допомогою засобiв вокальноi майстерностi i динамiки спiву гармонiйно переливае у глибоко вiдчутий нею образ героiнi. Це робить ii iдеальною спiвачкою, бо вона однаково прекрасно i спiвае, i грае».

Драматичний талант спiвачки вiдзначали також музикознавцi. Зокрема, Мiхал Бернацький у статтi з промовистою назвою «Цiнний здобуток нашоi сцени» писав: «Опера «Сiльська честь» засвiдчила незвичайне драматичне обдарування артистки. Сантуцца Крушельницькоi була така правдива… Кожен ii рух, погляд i вираз обличчя настiльки психологiчно вмотивованi. Весь твiр був зрозумiлий i вiдтворений артисткою так своерiдно, що ми без вагань назвемо створений нею образ iдеальним, тим бiльше, що спiв був на такому ж високому рiвнi, як i прекрасна драматична гра».

Кореспондент «Kurieru Porannego» висновуе: «Акторський хист спiвачки дозволяе iй в кожнiй виставi так перевтiлюватися у театральних героiв, що важко було б сказати, яка з партiй iй найкраще вдаеться».

Один iз найвизначнiших лiтературних та мистецьких критикiв, що й дотепер залишаеться незаперечним авторитетом в iсторii польського театру, – Антонi Сигетинський, який «боровся iз шаблоном дешевих похвал, загальноi фразеологii, дилетантизмом i пустослiв’ям, що процвiтали на шпальтах музичних звiтiв бiльшостi газет i часописiв, який невтомно переслiдував нещирiсть, брехню i самохвальство у мистецтвi», полишив нам таку оцiнку акторського таланту С.

 Крушельницькоi в оперi «Галька»(С. Монюшка): «Передовсiм без слiв на сценi немае думки, без думки немае поезii, без поезii немае Гальки… Вiд часу Моджеевськоi варшавська публiка не бачила актриси, яка змогла б так, як Крушельницька, виповнити собою сцену. При цьому вона вмiе приковувати до себе увагу глядачiв тим, що зосереджуе втiлення почуттiв на якомусь одному штриховi, жестi або поглядi: то радiсному, то гнiвному, то божевiльному… або на якомусь одному руховi тiла – то зухвалому, то знесиленому, то гордому, то покiрному.