Римські цифри

Зробить його хорошим для всiх – на будь-який смак, як пирiжки з лiвером.

– Саме так! – погодилася Клара. – А хiба може бути культура масовою? Масовим може бути тiльки невiгластво… не приведи, Господи, аби настали такi часи, коли «Вiйна i мир» подобатиметься усiм. Усiм – значить, нiкому.

– Або твiй улюблений Бенедиктов, – додав Зiновiй.

Клара розсмiялася:

– Якщо сявки скажуть, що iм подобаеться Толстой чи Бенедиктов, я i того, й iншого розлюблю на знак протесту.

– А якщо вони дуритимуть просто? Хiба ж варто довiряти сявкам?

– Ну що ти, тату! – весело вигукнула Клара.

 – У мене й мiсця такого немае, до якого б менi були усi тi сявки разом з iхнiми думками та висновками. Моя особиста думка для мене – основоположно найважливiша. А самодiяльнiсть – якою була, такою i залишиться, нiкуди не подiнеться.

– Отож-бо, – погодився Зiновiй. – У мистецтва i халтури – едина спiльнiсть: вони вiчнi. Ти помiтила, звичайно: дурня постiйно проявляе твердiсть характеру, бо м’який знак у цьому словi i в цьому поняттi вiдсутнiй.

І вiн пiшов на кухню розiгрiвати зварений Бертою розсольник.

VI

«Найбiльше чомусь хочеться думати про те, про що думати найбiльше не хочеться», – не переставав думати Володимир Федорович.

Трамвай доторохкотiв вiд управлiння Пiвденноi залiзницi до Павлiвськоi площi. Винен, «до площi iменi Рози Люксембург». Вiн вийшов, а трамвай поторохкотiв собi далi. Володимир Федорович вийняв зi свiтло-коричневого дерев’яного портсигару цигарку «Казбек», запалив, не побоюючись, що Марiя побачить i розсердиться, та й пiшов неквапно додому – через Миколаiвську площу, Сумською.

Перепрошую, «площу Тевелева», як же можна було забути, що ii також перейменували!

Втiм, Марiя зараз i не помiтила б, навiть якби й побачила, що вiн палить…

«Клара мае рацiю, – думав вiн про ненайголовнiше, намагаючись про головне якось не думати, – Навiщо називати вулицi iменами людей? Адже все одно рано чи пiзно доведеться перейменовувати. Замiсть «Рози», назвали б уже площу краще «Рожевою».

А «Люксембург» – це вже, взагалi, до чого? Чому – не «Лiхтенштейн» чи «Монако»?

Але головним було зовсiм не це.

І не те, що начебто зовсiм ще недавно вiн водив Клару до зоопарку, ген там, далi, у Саду Шевченка, а зараз вона уже мае рацiю…

Не це, звичайно. Думати хотiлося про iнше – про те, про що думати зовсiм не хотiлося.

Вiн тому й вийшов з Управлiння ранiше – щоби постаратися не думати. Або щось придумати.