Римські цифри

Зовсiм начебто нещодавно усе було гаразд. Було холодно, але терпимо. Проблем вистачало, але ж хiба то були проблеми? Найбiльша з них – це те, що Михайлик, як актор-аматор, не знав куди подiти своi руки. Вiн усе тягнув до рота i жував усе пiдряд, ба, навiть те, що нiколи не жувалося.

Начебто мало вже хоч трiшки ж потеплiшати…

Репродуктор помовчав, збираючись iз духом, i прорiк, нарештi, те про що не мiг уже змовчати.

Те, що пробачити йому було неможливо…

Вiн сказав це голосом, яким колись оголошував про початок вiйни, а зовсiм ще нещодавно – про Перемогу.

Голосом, що не розмiнювався на дрiбницi. Голосом, який говорив тiльки те, що, окрiм нього, нiхто бiльше озвучити не насмiлився б.

Вiн насмiлився.

Репродуктор, нiби аж почорнiвши з горя, зiбрався таки з духом i сповiстив своiм урочисто-печальним голосом останнi новини. Кларi здавалося, що вони й насправдi будуть останнiми.

Вона взяла Михайлика на руки, щоби заспокоiти його, – ось i не привчай дитину до рук, – але вiн нiяк не заспокоювався, бо вона i сама плакала – як нiколи…

Ранiше у неi не було причин плакати, тим бiльше – так…

Коли бiльше року тому вони з Самуiлом у передноворiчний грудневий вечiр йшли до пологового будинку i вона час вiд часу сiдала в замети, аби перевести дух, iй було боляче, – але зовсiм не так, як зараз… Той грудневий бiль мав якийсь сенс, i якби у Клари були сили радiти йому, вона б радiла… А цей, березневий, був дико недолугим i безнадiйним.

Найгiрше за все те, що – зовсiм безнадiйним. Який же сенс у тому, що немае надii? Надiя – це ж i е сенс, адже так?…

Гранований голос не раз оголошував про щось страшне, але надiя при тому все одно залишалася.

І лише зараз, лише цього лихого дня, який так i не став весняним, надii не було нiякоi.

Клара та Михайлик плакали – якщо це можна було назвати плачем. Неначе повернулися, увiрвалися з вулицi зимовi стогони, що, здавалося, вже стихли до наступноi зими.

І голос у репродукторi хотiв би заплакати з ними, але йому було не можна.

Вiн не мiг дозволити собi цього. Тiльки iм…

А бюст у формi генералiсимуса, що стояв на шафi, не моргаючи i, мабуть, зовсiм не пiдозрюючи, що це про нього говорить чорний репродуктор, дивився у вiкно – на замерзлу Сумську, на закоцюблу Тринклера. Намагався роздивитися Басейну, що ховалася за рогом.

Дивився i не знав, що його вже немае.

III

Самуiловi цiлий рiк залишався до кiнця комсомольського вiку, коли вiн закiнчив медiнститут.