Улюблені пісні XX сторіччя

Вiн три роки (1947–1950) навчався вокалу в славетноi Соломii Крушельницькоi як студент Львiвськоi консерваторii. Саме вiд Богинi спiву в нього зародилася любов до народноi пiснi «Вiвцi, моi вiвцi», яку спiвала жiнка – легенда, жiнка – муза, жiнка – мрiя… Їi образ став уособленням справжньоi жiночоi вроди, великого таланту i рiдкiсноi природи голосу. Їi неперевершене сопрано (дiапазоном майже в три октави – рiдкiсне явище у свiтовому оперному та камерному мистецтвi) трiумфально полонило Італiю, краiни Європи, Пiвденноi Америки.

З нею були щасливi спiвати уславленi свiтовi спiваки Енрiко Карузо, Тiтто Руффо, Федiр Шаляпiн.

Найбiльше Гринишину припала до душi перша строфа у пiснi «Вiвцi, моi вiвцi», в якiй крилося рацiональне зерно твору – глибока фiлософська думка: «Хто ж вас буде пасти, як мене не стане…?» Проте пiсня не мала широкоi мелодii, та й слова там були не тi. Композиторовi захотiлося зробити з неi справжню гуцульську пiсню.

«Перший куплет узяв з народного звучання, лише слово «барани» замiнив на «отари».

Це надихнуло, – стверджуе Михайло Гринишин. – Так народжувалася нова пiсня: з’явилось оте знамените високо – полонинське розлоге «гей – гей», а за ним така влучна приспiвочка «ду – ду – ду – ду». Згадалося дитинство, коли босоногим хлопчаком пас вiвцi на полонинi i переспiвав не одну спiванку, почуту вiд мами i сестер…

Другий куплет написав сам. А третiй не вдавався, з ним довелося довго промучитися. Доки не подiлився наболiлим з прикарпатським журналiстом i поетом Миколою Кубиком.

Ось вiн й допомiг написати те, що знане усiма.

Михайло Гринишин виношував, виколисував i шлiфував мелодiю. З хором Гуцульського ансамблю зробив вступ, вдалося й полiфонiчне закiнчення. Вся пiсня звучить в мiнорi, а закiнчення ii – в мажорi. Отож хор, вiдтворюючи сопiлкову гру вiвчаря, повинен спiвати фiнальну приспiвочку «ду – ду – ду – ду» радiсно, грайливо, як iнструментальне награвання, звернувши особливу увагу на заключний акорд, який мае звучати оптимiстично, свiжо.

Щоб пiсня не була подiбна за своею структурною будовою на iншi, вирiшив змiнити ще й сам ii початок. Не хотiлося, аби хор починав традицiйно затуленим ротом, а потiм вступав солiст. Отож вирiшив – нехай хор починае словами «Вiвцi моi, вiвцi, гей, гей» на музику, яка мае бути близькою до основноi iнтонацii твору».

Михайло Петрович зробив кiлька репетицiй з хором. Вiдразу пiдмiтив, як тiшилися хористи, спiваючи нову пiсню.