Улюблені пісні XX сторіччя

Лисенка (тепер – Львiвська нацiональна музична академiя iм. М. Лисенка) Анатолiй Кос – Анатольський написав пiсню – романс «Ой ти, дiвчино, з горiха зерня», який уперше прозвучав на ювiлейному концертi на честь Івана Франка. Звiсно, як свiдомий галичанин, якого завжди кликав до боротьби за украiнську мову, культуру, звичаi, пiсню велет нескореного духу, Кос-Анатольський не змiг не написати щось на Франковi слова. Тим паче, вiдчуваючи i знаючи, що Господь його надiлив так щедро мелодичним даром.

Чи не з перших рокiв свого музичного життя пiсня почала втрачати свое авторство i виконувалася чи не повсюдно як народна.

Хто ii тiльки не спiвав. Автор музики спокiйно дивився на це: комусь вдавалося, комусь – нi. Коли ж ii виконав Дмитро Гнатюк, композитор вiдчув, що написав щось надзвичайне i хвилююче. Також вiдома у виконаннi Анатолiя Солов’яненка, Анатолiя Мокренка, Ігоря Кушплера, Олександра Василенка та iнших спiвакiв.

В однiй iз передач Львiвського радiо Анатолiй Кос – Анатольський розповiв iсторiю створення своеi пiснi на вiрш Івана Франка «Ой ти, дiвчино, з горiха зерня».

Композитор довго не наважувався братися за тексти Тараса Шевченка чи Івана Франка, вважаючи це великою вiдповiдальнiстю для себе. За його словами, своею мелодiею вiн прагнув передати щиру лiрику вiрша, поруч з тим його привабив i закладений у текстi драматизм. Так з’явився прекрасний твiр, який здобув велику популярнiсть.

Закономiрно й те, що саме пiсня «Ой ти, дiвчино, з горiха зерня» на вiрш Івана Франка стала музичним символом самого Анатолiя Кос – Анатольського, його «вiзитiвкою».

Цей елегiйно – лагiдний, водночас бентежно – схвильований твiр став перлиною украiнськоi вокальноi лiрики.

Пiсня про рушник

Вiрш Андрiя Малишка

Музика Платона Майбороди

Рiдна мати моя, ти ночей не доспала

І водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвiте росяниста дорiжка,

І зеленi луги, й солов’iнi гаi,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмiшка,

І засмученi очi хорошi твоi.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмiшка,

І засмученi очi хорошi, блакитнi твоi.

Я вiзьму той рушник, розстелю, наче долю,

В тихiм шелестi трав, в щебетаннi дiбров.

І на тiм рушничковi оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, i вiрна любов.