Улюблені пісні XX сторіччя

Лише частiше треба повертатись додому, частiше обiймати матусю i тиснути батькову долоню…

Змалечку в родинi Малишкiв вечорами в хатi бринiла то весела, то сумовита неньчина пiсня. Вiд матерi перейняв поет любов до народних мелодiй i рiдного слова. «Той незабутнiй вогник отчого дому, – згадував поет, – де вперше почув я думи Великого Кобзаря, материнська пiсня, ласкава i сувора, напоiли i вигодували мене, дали менi душевний гарт i радiсть на все життя».

Ось цей рiдний вогник Малишка фiлiгранно вловив у своiй мелодii Платон Майборода, а Майя Кристалiнська душевно донесла до слухачiв.

17 лютого 1970 року згас земний вогник Андрiя Малишка. Високу оцiнку творчостi поета дав письменник Олесь Гончар: «Малишко – один з найяскравiших наших украiнських поетiв… вiн згорiв дочасно, упав на пiвшляху, полишивши нам золотi розписи своiх поезiй, нев’янучу красу своiх пiсень».

Немае бiльшоi радостi в поета, як почути свою пiсню з уст народу.

Малишко мав таку радiсть не раз. Лише з Платоном Майбородою написав понад 30 пiсень. Кожна – шедевр!

Впали роси на покоси

Вiрш Дмитра Павличка

Музика Олександра Бiлаша

Впали роси на покоси,

Засвiтилися навколо;

Там дiвча ходило босе,

Бiлу нiжку прокололо.

Згинуть роси, як над свiтом

Сонечко зiйде багряне.

Крапля кровi самоцвiтом

У його промiннi стане.

Бiлi роси – то кохання,

Що живе лиш до свiтання:

Кров, що в сонцi не поблiдла, –

То любов правдива й свiтла.

«Не можу i не маю права гнiвити Бога, адже й справдi вiн дав менi поетичний дар, – щиросердечно визнавав Дмитро Павличко. – Якщо ж говорити про першу пiсню (а iх було вiдразу двi), то нею став твiр до кiнофiльму киiвськоi кiностудii iменi Олександра Довженка «Роман i Франческа», знятий 1960 року режисером Володимиром Денисенком.

Тексти, якi стали пiснями, а це пiсня Романа «Впали роси на покоси», i пiсня Франчески «Чайкою в морi любов моя лiтае», яку спiвала украiнською Людмила Гурченко, були написанi ще у 1958–му».

Фiльм вийшов на екрани у тому ж 1960 роцi. Пiсня Романа «Впали роси на покоси» дала Олександровi Бiлашу вiру в себе як у композитора. Згодом вiн почув уперше свiй твiр, як його спiвали десь в помешканнi.