Микола Амосов

Згодом Микола Амосов написав, що мама все пробачила батьковi й дуже його жалiла.

Можливо, обтяжливе розлучення батькiв або пiдсвiдомий страх матерi втратити молодшу, хворобливу дитину призвели до того, що дитинство маленького Миколи було незвичним для села: тримався вiн осторонь, спiлкувався тiльки зi своiми двоюрiдними сестрами, та й то рiдко. Гуляти також не любив: його ледь не силомiць виганяли «дихати повiтрям», особливо взимку. Амосов згодом писав, що це, скорiш за все, вiдiграло позитивну роль: «Самотнiсть формувала розум.

Тепер багато говорять про «розвитковi iгри», включно з комп’ютерними. У мене не було навiть iграшок, хiба що глиняний свищик вiд приiжджих торговцiв горщиками, якi продавали з пiдвод».

Так Микола й пiшов до школи: самотнiй, без друзiв, адже навiть сусiдських дiтей вiн бачив лише здаля. «Ну просто панич! Читати-писати не вмiв. Пам’ятаю тiльки, що багато малював, фантазував». Але школа стала для хлопчика подiею. Учителiв було мало, тому одна вчителька вчила два класи: перший i третiй.

Амосова посадили зi старшими, позаяк перший клас був переповнений i мiсця там не було. Микола швидко вивчив лiтери i почав читати не гiрше за третьокласникiв, що сидiли поряд. Через три мiсяцi вiн подужав «Робiнзона Крузо».

Проте спочатку школа йому не сподобалася: багато галасу, дiти всi незнайомi, пустують, контакту в Миколки нi з ким не було, навiть на перервах вiн намагався не виходити з-за парти. Однак до зими освоiвся. А першого ж шкiльного лiта «панство» вивiтрилося з нього остаточно: усi днi проводив з новими товаришами, бiгали босонiж, ловили рибу – словом, вiн вiдчув усi радощi сiльських хлопчакiв незалежно вiд епохи.

Як потiм згадував Амосов, нiчого визначного в його сiльському дитинствi не було – рiчка, лiс, луки, iгри; лiдером стосовно забав Микола не був, але його поважали, бо вiн гарно вчився. Влiтку, як завжди, багато роботи: косовиця, жнива, молотьба – вiд моменту, коли батько залишив iх, Микола став головним працiвником у родинi.

Не дивлячись на дитячу активнiсть, Амосов усе ж залишався незграбним, як потiм сам це визнавав: «Своечасно не були опрацьованi «руховi програми». Не навчився плавати, не бився, погано грав у «городки», «в лапту», не вмiв iздити на велосипедi, танцювати. Завжди вiдчував свою меншовартiсть. Дивуюся, як я взагалi став хiрургом: це ж така делiкатна робота!»

Коли Амосов пiшов у другий клас, вiдкрили нову школу – на вiдстанi кiлометра вiд села.