100 знаменитих людей України

Їi батько, Марко Гаврилович – сiльський хлопець, душа товариства, «невiдшлiфований талант», – працював забiйником на копальнi, трохи провчився в музично-драматичному iнститутi, виступав як баянiст на рiзних масових заходах вiд Палацу пiонерiв, був завгоспом у науковiй бiблiотецi iм. Короленка. Мати акторки, Олена Олександрiвна, москвичка з «дворян давнього роду», яка була вихована в суворостi й отримала гарну освiту, вела гуртки художньоi самодiяльностi. Вона рано вийшла замiж i народила дочку в 17 рокiв.

Захоплений батько хотiв назвати дочку Люсi, але зареестрували ii Людмилою, а вдома звали Люсею. Батько з перших рокiв життя пророкував своiй улюбленицi акторську кар'еру, захоплюючись ii дитячими талантами.

«Не пам'ятаю сумних людей, сумних облич до вiйни… Начебто до вiйни всi були молодi. Молодий батько, молода мама, молодi всi. І я сама – щаслива, радiсна i, як мене запевнив тато, зовсiм виняткова», – так писала потiм акторка у своiй книзi «Мое доросле дитинство».

1941 р. батько добровольцем пiшов на фронт, пройшов усю вiйну з концертною бригадою. Шестирiчна Люся залишилася з мамою в окупованому Харковi. Веселе безтурботне життя скiнчилося. Довгi тоскнi черги за водою до ополонки, холод промерзлоi квартири, шибеницi в центрi базару, жахливi вiвчарки i патрулi, страх, що мама не повернеться додому. «Я все всотувала i нiчого не забула. Я навiть розучилася плакати. На це не було сил. Тодi я росла i дорослiшала не щодня, а щогодини». Голодна, вона крала iз хлопчаками на базарi, торгувала поруч з мамою тютюном, бiгала з каструлькою за супом у нiмецькi ремонтнi майстернi й чекала тата.

Пiсля звiльнення мiста Людмила пiшла до школи, в якiй не було нi парт, нi пiдручникiв, нi зошитiв. Восени 1944 р. склала iспити до музичноi школи iм. Бетховена в «клас охорони дитячого голосу». На прослуховуваннi вона виконувала «пiсню з жестикуляцiею» «Про Вiтю Черевичкiна». Педагоги ридали вiд смiху, дивлячись на цю «творчiсть», а мама згоряла вiд сорому, почувши на додаток до програми «Зустрiлися ми в барi ресторану».

Але дiвчинку зарахували в «майбутнi акторки». У музичнiй школi говорили, що вона «пече пiснi, як млинцi», навчаючись усього на ходу, а ще боролися з ii шепелявiстю i великою кiлькiстю «словесного смiття», що дiсталося в спадщину вiд батька та вiйни. Але вже тодi Людмила любила тiльки спiвати, «теорiю музики вiдразу ж забула, а до гармонii так i не дiйшла».