100 знаменитих людей України

Витонченi пози, живi очi, нiжнi овали юних облич, тонкi переливи срiблясто-сiрих, фiолетово-рожевих i блакитних тонiв, привiтна природа – все говорить про те, що цi славнi дiвчата можуть жити тiльки у свiтi, повному щиростi, незлобивостi й доброти.

Для прекрасних жiночих образiв Боровиковський створив певний стиль портрета: поясне зображення, заглиблена в задуму фiгура, яка спираеться рукою на яку-небудь пiдставку, а тлом для млосного вигину тiла в легкому свiтлому, немов невагомому, одязi е тихий пейзаж. Досконала гармонiя барв i образiв.

Проте якi iндивiдуальнi риси його героiнь i як дивно гарна кожна! А вишукано-витончений портрет Марii Іванiвни Лопухiноi (1797 р.) викликав навiть поетичний вiдгук. Я. Полонський сентиментально сумуе про швидкоплиннiсть життя, любов i щастя i схиляеться перед майстернiстю художника, який зумiв навiчно втiлити на полотнi свою мрiю про красу i гармонiю людини, оповивши легким сумом привабливий образ:

Но красоту ее Боровиковский спас,

Так часть души ее от нас не улетела,

И будет этот взгляд и эта прелесть тела

К ней равнодушное потомство привлекать,

Уча его любить, страдать, прощать, молчать.

Нiкого не залишае байдужим начебто висiчене з мармуру обличчя, виточена шия i цей погляд, повний «привабливого суму». Нiжна трепетна дiвчина тихо сумуе на тлi свiтлих берiз у блакитнуватiй iмлi. Розмитi контури, плавнi лiнii, найтоншi нюанси кольору, перламутровi переливи свiтлотiней створюють повний лiричноi чарiвностi вигляд Лопухiноi – найвищий зразок сентименталiзму в мистецтвi.

На 1810 р. у творчостi Боровиковського намiтився поворот до романтичного напряму («Портрет Долгорукоi»). Але в душi самотнього художника давно оселилися втома i байдужiсть. Вiн тужив за батькiвщиною, з радiстю вiдкривав свiй будинок землякам, якi приiхали до Петербурга, i надавав iм посильну допомогу. Вiдлюдьок, який не любить шуму i суети, Боровиковський не викладав в Академii i не створив своеi школи малювання. Хоча вiдомо, що в нього завжди жили трое-п'ятеро учнiв.

В одному з листiв до рiдних в Украiну вiн писав, що вся родина його – це куховарка й учнi. Пензлю одного з них, І. В. Бугаевського-Благодарного, належить портрет Володимира Лукича, а О. Г. Венецiанов, майбутнiй «батько побутового живопису», написав першу бiографiю свого вчителя.

Володимировi Лукичу сумно жилося в розривi мiж своiми мрiями, уявою i справдi сумною дiйснiстю. Щасливий художник постiйно перебував у духовному й iнтелектуальному пошуку.